Клялися воювати до перемоги й віддали життя: історії захисників України, які загинули в червні на Донбасі

  • 22-річний Богдан Коваленко з 54 ОМБр пішов на війну в 19 і мріяв стати спецпризначенцем

  • Морпіх Ілля Струк вчився на священника, однак війна змінила його плани й викувала з колишнього семінариста воїна

  • Розвідник Леонід Добрянський загинув за місяць до дня народження, так і не відвівши донечку під вінець

  • "Айдарівець" Іван Дедюх провів на фронті 6 років – і планував залишатися на війні до перемоги

На Донбасі в червні загинули 4 військовослужбовці

Війна триває. У першому місяці літа 2020 року назавжди залишились четверо воїнів. Одному з них виповнилося 22, він мріяв служити в спецназі. Другий відмовився від намірів стати священником заради армії. Третій підписував один контракт за іншим, бо заприсягся воювати до перемоги. А четвертий трохи не дожив до 46-ти й до весілля єдиної донечки.

Усі вони народилися й жили в різних куточках України, мали до війни різні професії та заняття, плекали кожен свої мрії. Але коли прийшов час захищати Україну, жоден із них ані миті не вагався. І робив це до останнього подиху.

Згадаймо їх.

Леонід Добрянський ("Старий")
Леонід Добрянський

Леонід Цезарович Добрянський народився 31 липня 1974 року в місті Ружин Житомирської області. Мешкав з родиною у Києві.

На строкову службу Леонід пішов у 1992 році, перебуваючи в армії, закінчив школу прапорщиків. Однак будувати кар’єру військового не став, віддавши перевагу більш мирній професії.

Із січня 2010-го Добрянський працював на держпідприємстві "Антонов", плавив метал та сплави, здобув 4 робочий розряд.

Щойно розпочалася війна, про жодне відсиджування в тилу для Леоніда навіть не йшлося. Пішов на фронт серед найперших добровольців. Через військкомат у 2014 році потрапив у 72 ОМБр. Під час боїв за Червонопартизанськ Луганської області отримав досить тяжку контузію. Після лікування знову повернувся на війну.

Леонід Добрянський

Восени 2015-го Леонід Добрянський перейшов до 30-ї окремої механізованої бригади імені Князя Костянтина Острозького. І вже з цим підрозділом воював наступні 5 років, пройшовши разом із рідною бригадою чимало гарячих точок та виконуючи найскладніші завдання. Перед загибеллю "Старий" командував відділенням взводу управління розвідувальної роти 30 окремої механізованої бригади.

Увечері 13 червня 2020 року по спостережному пункті під Попасною на Луганщині, на якому перебував "Старий", ворог почав стріляти з мінометів. Під час обстрілу Леонід отримав контузію, однак лишився на позиції і продовжив бій. У бою воїн і загинув: ворожа міна залетіла у бліндаж і вибухнула, пошматувавши тіло героя. Побратима "Старого", який перебував разом із ним у бліндажі, врятував бронежилет. І, як стверджують ті, хто на власні очі бачив завдані снарядом руйнування, – диво.

"Він брав участь у багатьох операціях із захоплення заручників. Надійна людина. На нього можна було покластися", – так описував "Старого" в розмові з журналістами командир батальйону 72-ї механізованої бригади Віктор Скатерний.

Леонід Добрянський

"Досвідчений, сміливий, йому довіряли та поважали як командири, так і бойові побратими, на нього можна було покластися, один із найкращих бійців. Він ніколи не відмовляв у допомозі. Піклувався про всіх, навіть перебуваючи у відпустці, Леонід завжди здавав кров у госпіталі для поранених побратимів. "Як я можу не служити, якщо служать молоді хлопці? Хто їх буде вчити, передавати досвід?" – завжди повторював Леонід, згадують його побратими з 30 ОМБр.

Саме через це, через постійну, майже батьківську турботу про молодших фронтових товаришів, Добрянський і отримав свій позивний – "Старий".

У бригаді кажуть: у липні Леоніду мало виповнитися 46 років. Тоді ж у чоловіка добігав кінця черговий контракт. "Старий" мріяв повернутися додому, віддати заміж 24-річну донечку, побути трохи з коханою дружною – і знову повернутися на Донбас, до своїх, аби продовжити воювати – до перемоги.

Не судилося.

Поховали Героя в Києві, на Алеї Слави Лук’янівського військового кладовища.

Ілля Струк
Ілля Струк

Ілля Миколайович Струк народився 1 серпня 1995-го року в селі Льотниче Володимир-Волинського району Волинської області.

Захищати Україну від російської агресії він вирушив серед перших, ще у 2014-му. Тоді йому було всього 19 років.

Матрос 503-го окремого батальйону морської піхоти служив у підрозділі гранатометником.

"Людина-війна. Сьомий рік на фронті, з якого так і не повернувся", – пізніше писатимуть про воїна ті, хто його знав.

Загинув морпіх 17 червня 2020 року. Цього дня ворог знову порушив режим повного припинення вогню. Згідно з офіційним повідомленням командування ВМС ЗСУ, Струк перебував на бойовому чергуванні на одній із позицій підрозділу. Життя йому вкоротила куля ворожого снайпера.

Віктор Мартиненко, священник Володимир-Волинської і Турійської єпархії ПЦУ, згадує: Ілля був людиною, яка глибоко вірила в Бога. Настільки, що виношував плани стати священником. Тож відслуживши два роки на Донбасі, навіть взявся здобувати духовну освіту в Почаївській семінарії.

Ілля Струк

"Пам’ятаю, розповідав, що нікому там не розказував про участь в АТО – щоб не назвали "братовбивцею", бо царить там суцільний "рускій мір". Потім перевівся на заочне навчання – треба було допомагати мамі, яка важко хворіла. Згодом знову пішов в армію. І ось немає вже Іллі, снайперська куля обірвала його життя. Не буде вже ні одруження, ні священства, ні сім’ї – нічого, про що мріяв", – написав після страшної звістки Мартиненко на своїй сторінці в одній із соцмереж.

"Він був одним із найщиріших людей, яких я знаю. Умів вислухати. Був доволі набожною людиною. Не скажу, що душею компанії, але він завжди підтримував усі наші починання. Ми з ним жили в одній кімнаті. І коли йшлося про те, щоби скинутися й купити щось, аби прикрасити наш побут, Іллюха лише за. Він завжди, як кажуть, "за будь-який кіпіш, окрім голодування", – згадує близький приятель загиблого воїна Андрій.

За словами побратима Іллі, юнак був сповнений мрій та планів, прагнув пов’язати життя з армією і збирався створити родину.

"Останні пів року Іллюха почав активно займатися спортом. Бігав, приводив себе до ладу, бо планував весілля… Збирався вступати на офіцера. З боку начальства в нього було "зелене світло"… Йому не вистачило буквально місяця до вступу. Документи він уже подав. І не встиг", – розповів товариш.

Як згадують друзі загиблого воїна, з Іллею було просто. Він ніколи не уникав роботи, не шукав відмовок, а брав і робив. Юнак завжди готовий прийти на допомогу. І дуже любив пожартувати, хоча його почуття гумору розуміли не всі.

"Братику, ми ніколи не забудемо тебе! І зробимо так, щоб ворог теж запам'ятав!" – пообіцяли, прощаючись із побратимом, воїни 503 ОБМП.

Поховали 24-річного Героя на кладовищі села Поничів. Земляки прощалися з ним, як і годиться прощатися з воїном: опустившись на коліно.

Богдан Коваленко ("Гулівер")
Богдан Коваленко

Богдан Сергійович Коваленко народився 2 січня 1998 року в смт Нова Водолага Харківської області. Закінчив Нововодолазьку гімназію. Був єдиним сином у родині.

Контракт зі Збройними силами Богдан підписав, коли йому виповнилося 19, – у 2017 році. Після 4-місячної підготовки у 169-му навчальному центрі "Десна" молодий контрактник вирушив до 54 бригади – підрозділу, з яким відтоді не розлучатиметься до самої смерті.

Богдан Коваленко

Служив старший солдат Богдан Коваленко у 2-му розвідувальному взводі 1-го мехбатальйону 54 ОМБр імені Гетьмана Івана Мазепи. Через високий зріст та міцну статуру побратими дали молодому воїну позивний "Гулівер". Журналістам вони розповідали: Богдан Коваленко після завершення контракту мріяв стати спецпризначенцем.

У 2019-му в родині Богдана трапилося горе: померла мама. У хлопця залишився батько і старенька бабуся, якій виповнився вже 81 рік.

Загинув воїн 18 червня під Авдіївкою під час бойового чергування. Близько 22 години Богдана смертельно поранив ворожий снайпер, що відкрив вогонь із боку окупованого Спартака.

Богдан Коваленко

"Він вийшов із бійниці подивитися, увімкнув тепловізор. А в нього нагорі там є кнопка. І вона, виходить, блимнула... Снайпер його навіть не бачив. Він бив навмання. На спалах. Я стояв у десятках метрів за рогом. Почув спершу розрив кулі, а потім – як Богдан упав. Поліз за ним... Коли витягли, він ще живий був. А на пів дороги до міста – все", – згадував про обставини трагедії побратим Богдана Коваленка, який журналістам 5 каналу назвався Стасом.

Після загибелі Богдана дехто з його родичів, вбитий горем, писав у соцмережах, що хлопця, мовляв, обдурили, що контракт він підписував з умовою, що на Донбас його не відправлять. Втім, сторінка Богдана у Facebook ці твердження спростовує. "Борітеся – і поборете. Ворожою кров'ю землю окропіте", – писав Богдан в одному з останніх своїх постів. Тож він точно знав, чому й за що воює.

Богдан Коваленко

"Найкращим він залишиться в наших серцях. На жаль, не вберегли. Він нас усіх оберігав, а ми – ні", – говорила журналістам у день прощання з Богданом Олена Степанюк, яка служила з "Гулівером" в одному підрозділі.

Поховали Героя в рідному селі.

Іван Дедюх, 24 ОШБ "Айдар"
Іван Дедюх

Іван Мирославович Дедюх народився 21 січня 1983 року в місті Тернополі.

Боронити Україну вирушив ще у 2014 році. Воював у складі 24 окремого штурмового батальйону "Айдар", що входить до складу 53 окремої механізованої бригади імені Князя Володимира Мономаха.

Іван Дедюх

Пройшов чимало гарячих точок війни на Донбасі. Зокрема, брав участь у боях за Дебальцеве.

Війна для Івана закінчилася 27 червня 2020 року. Тоді, як повідомили згодом у "Айдарі", він займався інженерним обладнанням позицій. Аж раптом пролунав вибух. Внаслідок розриву невідомого боєприпасу Іван отримав множинні осколкові поранення. Вони виявилися несумісними з життям: врятувати воїна не вдалося.

Іван Дедюх

Родичка воїна Діана Довгань у день смерті Івана уточнила обставини загибелі військовослужбовця. "Він був у землянці, влучив снаряд і бліндажем завалило", – написала вона в коментарях до власного допису з повідомленням про смерть Дедюха у Facebook.

"Іван був родом із Тернополя, на війну прийшов ще в далекий 2014 рік, відстоювати права України та українських громадян. Завжди був відповідальною людиною, служив командиром відділення, умів вправно керувати своїм маленьким підрозділом, за що його поважали побратими. Тепер йому назавжди 37, і він залишиться назавжди воїном небесної роти батальйону "Айдар", – написали побратими полеглого воїна на сторінці батальйону.

Іван Дедюх

Загибель Івана Дедюха вразила багатьох. З уламків спогадів, якими діляться ті, хто знав Івана, формується образ воїна: хороброго, патріотичного, націленого воювати до перемоги України.

"На початку року до нас приїздив отець Андрій Любунь – настоятель каплиці-пантеону загиблим воїнам в АТО у селі Лішня Кременецького району. А з ним був Іван Дедюх, ветеран АТО/ООС. Так трапилося, що вони в мене зупинилися, і ми ввечері довго сиділи на кухні, до ночі говорили про життя, про війну й що треба зробити, щоб її припинити. І Іван сказав: "Я знову підпишу контракт, бо треба захищати країну"... І ось його нема... Серце крається від болю... Співчуваємо. Йому було 37 років, як і моєму синочку Ігорю", – згадує про "айдарівця" мама ще одного полеглого захисника України Людмила Житнікова з Чернігова.

Іван Дедюх

"Не можу повірити... Ми бачилися лише один раз, у 2015, коли Іван із волонтером Василем Романським приїздив до нас додому, аби забрати зроблену для нього "кікімору". Нещодавно Вася зателефонував, чи маю хоча б якусь частину, бо Іван збирається на фронт, а йому на рукави "кікімори" бракує сітки. Згадала, що одну маю в шкільній майстерні майже готову накидку, з якої можна вирізати на рукави. Передала... Це було 11 червня... Клята війна! Спочивай з Богом!" – прощалася з загиблим волонтерка Оксана Бурега.

Останнє фото Івана Дедюха, опубліковане на його сторінці. За 4 дні його не стане

"Такий був сміливий, лише на нулі весь час, ні в які тили. Що сталося, як? Царство небесне. Спочивай, Іване", – згадує ще один знайомий воїна.

А "айдарівці" обіцяють поквитатися з ворогом за смерть побратима. І продовжити здобувати перемогу – на жаль, уже без нього.

УкраїнаВійна на ДонбасіНовини Луганська і Луганської областіНовини Донецька і Донецької областізагинули військові