Суїциди фронтовиків: як зупинити самознищення тих, хто пройшов війну

Суїциди фронтовиків: як зупинити самознищення тих, хто пройшов війну

Самогубства фронтовиків байдужість суспільства і глухота влади

Біль, розпач і злість – це те, що я відчувала, коли почула новину – Микола Микитенко, більше відомий як "Ворон", підпалив себе на Майдані. В ті дні, поки він був у комі, було важко щось про це говорити, важко думати, адже ми всі чудово розуміли, що шансів у нього дуже мало. І він, обливши себе горючим, теж це знав. А у день, коли зупинилось його серце, коли в Фейсбуці люди ставили рамки "Дякую захисникам України", а чиновники записували відосики-привітання, покінчив життям ще один атовець з Херсонщини – він випив отруту. Таких трагічних випадків сталось уже сотні і якщо ми не змінимо політику держави з реабілітації фронтовиків їх, на жаль, ставатиме більше.

Крик душі і байдужість суспільства

Миколу "Ворона" я знала з госпіталів. Він пішов на війну добровольцем, та після поранення в 2014 році здоров’я уже не дозволило йому воювати. Але він робив, що міг. Брав участь у зборі допомоги військовим, возив її на лінію фронту. А тут одягнув однострій із бойовими нагородами і вчинив самоспалення на Майдані.

Я не хочу зараз говорити про політику, яку він очевидно не сприймав, я не хочу говорити про суспільство, яке живе так ніби в країні немає війни, я хочу сказати про те, що ця людина могла б жити і зробити іще багато корисного.

Більшість із нас готові передати гроші на їжу чи одяг солдатам, допомогти їм, коли вони поранені, але про те, що вони приходять з війни часто іншими людьми, що вони значно вразливіші до несправедливості – усі воліють не думати.

Коли Микола ще був живий, мені багато хто писав у Фейсбуці, чому він так зробив? Очевидно, не зміг миритися з діями влади, з байдужістю людей до подій на Сході, до політичного життя, до майбутнього України. Але тоді у мене в голові крутилося питання не тільки про те, чому він так зробив, а чому так робить багато з тих, хто повернувся звідти – багато світлих, порядних, справедливих людей? Я тоді постійно думала, коли врешті-решт в країні з'явиться повноцінний реабілітаційний центр посттравматичного синдрому для людей, які пройшли війну. Ми – волонтери сотні разів порушували це питання, а у відповідь тиша.

Реабілітація не означає поставити на ноги

В Америці, в Британії усі військовослужбовці проходять серйозну реабілітацію, в тому числі у психологів. Що у нас? Поранений - вилікували, відправили на реабілітацію кудись, а не хочеш, їдь додому. Хто не поранений, взагалі ніякої реабілітації. Всім начхати, що у людини в голові і чому вона не спить ночами.

Іти самостійно до психологів більшість фронтовиків не хочуть, тому що в нашій країні це "не прийнято". Та й до цього питання потрібно підходити вкрай тонко і довго. Воїн повинен довіряти і відкритися, а це не так просто, і потрібен особливий підхід.

Але на сьогодні психологічної реабілітації воїнів немає навіть у списку пріоритетів профільного міністерства, а силами одних волонтерів до кожного не достукатись. Тим більше, що війна продовжується, і людей, які повертаються з неї, стає все більше. Має бути комплексний підхід. Мають працювати повноцінні реабілітаційні центри з висококваліфікованими фахівцями.

У самому лише Києві живе більше 25 тисяч учасників бойових дій. Цим людям потрібне повноцінне відновлення після війни. Ми повинні впровадити практику світової реабілітації, запустити роботу з професійними психологами, які зможуть знаходити підхід до тих, хто пройшов через бойові дії, щоб люди могли повернутися до повноцінного життя. І створення в столиці повноцінного Центру реабілітації фронтовиків буде одним із пріоритетів моєї діяльності в Київраді. Якщо нічого не робити, якщо просто спостерігати, то такі самогубства людей, які ризикували собою на війні і не змогли себе знайти у мирному житті, будуть повторюватися частіше.

Чи варто волонтерам іти в політику?

Такі трагічні випадки і глухота влади знову і знову переконують мене, що треба йти в політику самим і робити те, що волонтерському руху самостійно не під силу. Якщо ми зуміли втримати оборону країни, то можемо і змінити якість української політики. Але треба дуже обережно обирати куди і з ким іти. Адже, коли волонтер вступає в партію, члени якої себе скомпрометували, яку фінансують олігархи – на ньому можна поставити хрест. Ми бачили багато таких випадків у 2014 році.

Мій вибір - йти з командою партії "Пропозиція". Людей, які її формують, я знаю давно. Я згадую, як у час, коли ми йшли в госпіталі і допомагали медикам, які потопали в напливі поранених, у Дніпрі формували добробати і муніципальні загони. З тим же Борисом Філатовим ми були і є на зв’язку з питань допомоги пораненим. Місцеве самоврядування спільно з волонтерами змогли організуватися і утримати рубіж оборони. Уже тоді я переконалася - держава має будуватися знизу. І сьогодні я йду саме з цими людьми, які не на словах, а на ділі в таких складних умовах довели, що вони патріоти і професіонали. Коли є бажання змінити себе, своє місто і свою державу - то це треба робити.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.