Рахманін: "Мінськ" мертвий, але чіткого плану в України немає. Інтерв'ю про війну, мир і зрадників у владі

Рахманін: 'Мінськ' мертвий, але чіткого плану в України немає. Інтерв'ю про війну, мир і зрадників у владі

Під кінець сьомого року війни в Україні майже не залишилося тих, хто сумнівається: швидких шляхів до миру не існує. Нині дискусії можуть точитися лише довкола того, як зупинити кровопролиття й унеможливити відновлення активних бойових дій для того, щоб згодом поступово домагатися завершення війни.

Чи може стати "мирний план", запропонований головою української делегації у Тристоронній контактній групі, першим президентом України Леонідом Кравчуком, тією панацеєю, що виведе нашу державу з манівців Мінська? Які загрози несе пропонований чинною владою "шлях до миру"? Що мала би зробити Україна, щоб справді почати рух до завершення війни, й на скільки вона може розтягтися?

Про це, а також те, як змінить ситуацію нова влада у США та чи є зрадники в українській владі, OBOZREVATEL поговорив із народним депутатом 9-го скликання, членом парламентського комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, відомим журналістом Сергієм Рахманіним.

Сергій Рахманін.

– Сергію, коли тільки розпочалися розмови про "мирний план Кравчука", ви в одному з ефірів заявили, що жодного плану нема. Тепер ви змінили свою думку? Як можете оцінити пропозиції, про які говорив Кравчук?

– Коли я говорив, що плану не існує, мав на увазі його відсутність у вигляді конкретного документа. Були лише заяви окремих посадових осіб. І мене дуже дивувала ситуація, що з цим планом (точніше, із переліком пропозицій) надали можливість ознайомитися представникам терористичних організацій, а вищий законодавчий орган України – Верховна Рада – такої можливості був позбавлений. Хоча три представники парламенту входять до складу ТКГ.

Повторюся: так званий план Кравчука – це не чіткий самодостатній план, а набір пропозицій, варіації на тему Мінських домовленостей. Єдиним джерелом інформації, що давало можливість ознайомитися з цим текстом, виявилося, як це не прикро, так зване Міністерство закордонних справ так званої ДНР. Позаяк переважна більшість позицій у ньому збігалася з тим, що мені було відомо від безпосередніх учасників перемовин, теоретично можна припустити, що ці документи тотожні.

Тож можна вважати, що із планом я ознайомився. Але не завдяки українській владі, яка мала б ознайомити парламент із цими пропозиціями.

– І як ви їх оцінюєте?

– Об'єктивно оцінювати будь-який документ можна лише тоді, коли відомий кінцевий задум. Мені цей задум достеменно не відомий. Тому вдаватимуся до припущень.

Перша версія – поява цього плану є тактичним ходом, спробою затягнути процес перемовин у Мінську й перевести його в річище, вигідне для української сторони. Друга – це спроба знайти певні компроміси, щоб усе ж таки погодитися на виконання Мінських угод, але спробувати зберегти обличчя. І третя – цей план існує задля того, щоб отримати формальну можливість нарешті вийти з Мінського процесу, запропонувати реалістичний план, створити новий майданчик і почати історію з чистого аркуша.

Який із цих варіантів має на меті українська влада – я не знаю.

– Але ж маєте власні припущення щодо того, який із них найвірогідніший?

– Сподіваюся, що кінцевою метою є вихід із Мінського процесу. Угоди зразка 2015 року не працюють. Зеленський не може цього не розуміти. Але припускаю, що просто так вийти з "Мінська" він не може. Адже після зміни влади нова команда оголосила, що є правонаступницею попередніх домовленостей. І що Мінські угоди для неї є "політично зобов’язальними".

Проте виконати Мінські домовленості без загрози Україні, її безпеці та територіальній цілісності неможливо. І тому постало питання: як вийти з процесу й водночас зберегти механізм санкцій проти Росії. Тому українська сторона запропонувала власний "апгрейд" Мінських домовленостей, змінивши їх конфігурацію, додавши низку зустрічних вимог й оформивши це як нові пропозиції. Бо "Мінськ" висував чіткі вимоги фактично лише до України, а не до РФ та її окупаційних адміністрацій.

– Про які вимоги йдеться?

– "План спільних кроків" висуває вимоги щодо контролю України над кордоном. Російська сторона має скасувати низку указів президента РФ, які, наприклад, спрощували отримання російського громадянства для мешканців окупованих територій, визнавали документи й автомобільні реєстраційні номери, видані на окупованих територіях. За цим документом Росія має вчинити певні кроки, пов’язані з демілітаризацією цього регіону тощо.

Вказано дати, зазначено, коли, що і хто має зробити. Так, фрагментарно, але ліпше, ніж було. Мінські домовленості за суттю своєю є для України кабальними. Тепер же зроблено спробу встановити певну рівновагу, з одного боку. З іншого – внести до порядку денного вимоги, на виконання яких російська сторона, підозрюю, не піде ніколи. Тому що вся логіка вчинків російської влади наочно підтверджувала: вони не хочуть і не втрачатимуть контроль над цими територіями.

Відповідно, жодні укази президента РФ не анулюватимуться. Жодного контролю за роззброєнням Росія на себе не візьме й кордон Україні не віддасть.

І саме це дає можливість Україні сказати: хочете перемовин – виконуйте певні зобов’язання. Ні? Тоді даруйте. За таких обставин Київ, на думку творців плану, напевно, отримає змогу звинуватити Москву в остаточній непоступливості й зняти із себе відповідальність за ті домовленості, які неможливо виконати. Мінський процес мертвий. І це очевидно всім.

Якщо логіка така, план має право на існування. За умови, коли він є частиною великого плану, реальної деокупації й справжньої реінтеграції. Хотів би помилятися, але підозрюю, що його поки немає.

– Який з інших варіантів більш імовірний, на вашу думку?

Секретар РНБОУ анонсував засідання Ради Безпеки 9 грудня, на якому нібито ухвалять якесь доленосне рішення щодо подальшої долі окупованих земель Донбасу. Сподіваюсь, що йдеться про остаточний похорон Мінського процесу. Якщо на це нарешті з’явилася політична воля.

Якщо ні, то триватиме гра заради гри, затягування процесу. Якщо влада не готова ані виходити з Мінських домовленостей, ані беззастережно їх виконувати (що було б катастрофою), то вона й надалі висуватиме низку умов і вимог, які навряд чи буде виконано. І йдеться не тільки про російську сторону, до речі. Наприклад, є пропозиція щодо збільшення місії ОБСЄ до 1,5 тисячі осіб і надання їй мандату поліцейської місії. Нині СММ ОБСЄ на Донбасі опікується моніторингом, вона не уповноважена чи, наприклад, бути спостерігачами на виборах (якщо вони таки відбудуться), чи (тим більше) здійснювати миротворчі функції. У чинного персоналу місії немає на це ні мандату, ні вишколу, ні озброєння.

Але у плані Кравчука є пропозиція до ОБСЄ щодо утворення поліцейської місії з 1,5 тисячі осіб, яка б здійснювала певні поліцейські функції. Цю пропозицію навряд чи реалізують.

– Чому ви так вважаєте?

– Бо навіть нинішня місія ОБСЄ в Україні, якщо не помиляюся, найбільша і найдорожча в історії цієї організації. Чи підуть 57 держав-членів ОБСЄ і один із ключових її спонсорів – Росія – на ще більше здорожчання, надання іншого мандату і відправлення місії для роботи в умовах незакритого військового конфлікту – маю великі сумніви в цьому.

Тому й вважаю можливим варіант, що "план Кравчука" може бути лиш спробою відвернути увагу, створити тактичну перевагу й показати, що Україна перебирає на себе порядок денний, якось впливає на процес. Водночас кінцевої мети може не бути. Це, можливо, виявиться лише грою, тактичним прийомом, що не передбачає виходу з Мінського процесу.

Ну і третій варіант, найгірший – українська сторона намагається у російської сторони вибити певні поступки для того, щоб потім цими поступками захищатися від обуреної громадськості. У разі, якщо, не дай боже, доведеться пристати на російські умови й виконувати Мінські домовленості.

Цей варіант мені здається малоймовірним. Насамперед через те, що по-державницьки настроєні громадяни навряд чи зможуть "перетравити" таке. Бо навіть за певних поступок із боку Росії виконання "Мінська" для України означатиме створення квазідержави, яка формально буде українською, але де-факто жодним чином не буде Україні підконтрольна. Це найгірший, але і найменш імовірний варіант розвитку подій. Проте теоретично він можливий.

– Найбільш імовірним ви назвали варіант зі спробою вийти з Мінського процесу. Вийти куди? Є у влади якийсь план Б?

– Поки не бачу ознак, що такий план є. Можливо, існує лише на рівні ідей і рефлексій.

– А якби у вас була можливість поділитися з владою своїми міркуваннями, який "мирний план" ви запропонували б? Яким є оптимальний варіант для України?

– Свої думки я озвучував. Уперше – у короткій розмові з президентом ще рік тому. Детальніше, уже в оформленому вигляді – на початку року, коли партія "Голос" з моєї ініціативи розробила "Стратегію холодної деокупації". Зміст нашого плану я доводив до відома всіх зацікавлених осіб – зокрема, до президента Зеленського, керівника Офісу президента Єрмака, профільного віцепрем’єр-міністра Резнікова

– Розкажіть, у чому полягає "Стратегія холодної деокупації".

– Відштовхуємося від очевидних речей.

Перше: Росія – ворог. І, певно, надовго залишиться ним, хіба що добровільно звільнить окуповані території. Проте поки не бачу жодних об’єктивних підстав, щоб російські військові залишили окуповані території Донецької та Луганської областей. Тим більше – окупований Крим.

Друге: більш-менш успішний варіант розвитку подій для України можливий лише тоді, коли Росія дасть на нього згоду.

Третя теза: Україна з об’єктивних причин не може сьогодні вплинути на РФ настільки, щоб вона пристала на наші пропозиції. Тому єдиний можливий для нас варіант – впливати на Росію через західних партнерів. Цей варіант досі лишається. Хоча вже й набагато менш імовірний, ніж раніше.

Четверта теза: чому ми досі тупцюємо на місці? Тому що Україна вперто говорила про те, що альтернативи Мінським домовленостям не існує. Отже – від нас вимагають ці домовленості виконувати. Хоча зробити це без зради державних інтересів – неможливо.

Тому єдиним варіантом залишалося переконати перш за все США (які формально не є учасником переговорного процесу, але де-факто є впливовим гравцем) і Німеччину вплинути на позицію Росії та змусити її зробити певні кроки.

– Які?

– Перше і, безумовно, ключове: повне припинення вогню щонайменше на шість місяців. Те, що відбувається нині, не є припиненням вогню. Доказом того є нещодавня загибель двох морпіхів із 36-ї бригади в районі Водяного та бійця 72-ї бригади біля Авдіївки. Це був прицільний вогонь.

Припинення вогню має бути повним, абсолютним, беззастережним. Скрізь. Не менше ніж шість місяців. Якщо цього не буде – це означає, що Росія не спроможна виконувати будь-які наступні вимоги. І щоб вплинути на Росію, змусити її це зробити, потрібні не заяви президента Зеленського, а послідовний тиск із боку інших держав.

Повноцінне припинення вогню потрібне для реалізації наступного етапу – створення безпекової зони, головною метою якої буде унеможливлення активізації бойових дій.

Такі зони ефективно працюють у Кореї та на Кіпрі. Мені скажуть: це ж заморозить війну на десятиліття. Так. Якщо в нас з’явиться можливість розв’язати конфлікт швидше, якщо обставини складатимуться на нашу користь – ми зможемо це зробити. Сьогодні таких можливостей ми, на жаль, не маємо. Україна не спроможна швидко, ефективно, безпроблемно завершити війну ні воєнним, ні політико-дипломатичним шляхом. Ми нині надто слабкі для такого складного завдання. І повноцінних союзників у нас немає. Є держави, які надають нам певну допомогу за певних обставин і певних умов. Але вони орієнтуються не на державні інтереси України, а на власні. Вони не мають і не будуть за нас воювати. Але вони можуть нам допомогти, якщо ми їх переконаємо, що це робиться заради спільної мети – безпеки в центрі Європи.

– Що конкретно дасть створення безпекової зони?

– Вона допоможе унеможливити активізацію бойових дій і зменшити в перспективі бойові втрати. І згодом у цю безпекову зону зможуть увійти миротворці.

Питання миротворчого контингенту під будь-яким мандатом у будь-якому вигляді обговорювалося давно. І тут проблеми дві. По-перше, небажання Росії. І по-друге, миротворці не зайдуть туди, де тривають бойові дії або де вони можуть відновитися будь-якої миті. Прецеденти, коли миротворчі місії заходили на територію країн, що воюють, є, але їх мало, і в нашому випадку цього не відбудеться.

Для того щоб на Донбас зайшов миротворчий контингент, який унеможливив би відновлення бойових дій, і потрібна оця "буферна зона", зона безпеки. Йдеться про смугу завширшки хоча б у 2,5 км між протиборчими сторонами, де не має бути військових, місцевих жителів – нікого. Там мають бути лише миротворці. Інакше будь-якої миті ми можемо отримати відновлення бойових дій.

Це ключові першочергові етапи. Про все інше можна говорити лише після виконання цих двох умов.

– Як можна вплинути на Росію, щоб вона погодилася на виконання таких умов?

– Найперше – переглянути застосування санкцій. Сьогодні за політичною домовленістю вони прив’язані до виконання Мінських домовленостей. Якщо Росія виконує ці домовленості, з неї знімають санкції. Не виконує – не знімають. Але британські, німецькі, американські експерти й дипломати неофіційно натякали представникам: цей інструмент не працює, шукайте інший шлях. Бо Росія постійно наголошує, що не є стороною конфлікту. А самі Мінські домовленості неможливо виконати в принципі.

А от бажання зняти санкції з Росії в частини європейських країн періодично з’являється. І є ризик, що це питання може буде розв’язане без нас і не в наших інтересах. Якщо не зняття, то пом’якшення санкцій можливе. Я вже мовчу про те, що частину обмежень із них чудово обходять як Росія, так і компанії з тих європейських країн, які ті санкції запроваджували.

Але тепер, в умовах пандемії та коливання цін на нафту, Росію все ж таки можна зробити поступливішою. Інша річ, що робити це може не Україна, а великі гравці – як-от Німеччина і США. Вони могли би встановити певну залежність: кожна поступка Росії приводить до послаблення якихось санкцій. Це не ідеальна історія, але ще гірше буде, якщо санкції знімуть просто так і Україна від того нічого не виграє. Або якщо ми змушені будемо брати відповідальність за територію, яку не контролюватимемо, але яку змушені будемо утримувати з державного бюджету.

Це історія про компроміси. І це – неприємний, але допустимий компроміс.

Впливати на Росію можна й через міжнародні суди. Під тиском можливої великої кількості судових процесів, ініційованих Україною за підтримки Заходу, Росію можна було примушувати робити крок за кроком.

Сьогодні таких можливостей нема. Коли ми сьогодні від Росії вимагаємо контроль над кордоном, проведення демілітаризації – Росія ставить цинічне, але логічне запитання: а що нам за це? Якби ми мали достатню потугу, щоб розв'язати цю проблему самостійно й жорстко, нам не потрібні були б союзники й компроміси.

Ми згаяли багато часу. Ті можливості, про які я казав, досі зберігаються, але вони менші.

– Чому?

– Хоча б тому, що нині США, де відбувається зміна влади, Німеччина, яка готується до відходу Меркель, набагато менше зацікавлені в активних процесах, пов’язаних з Україною. Їм не до нас. У них інші пріоритети та власні проблеми, помножені на ковідні складнощі.

Знадобиться певний час, щоб узяти ініціативу у свої руки і змусити Росію зробити ці очевидні кроки: припинити стріляти щонайменше на шість місяців, створити безпекову зону й забезпечити введення туди певного контингенту.

Далі можна буде перевести дух, наростити м'язи, провести повноцінну реформу Збройних сил і цілого безпекового сектору. І планомірно готуватися до розв'язання – дипломатичного, військового або комбінованого. Залежно від спроможностей і обставин. Не побоюючись воєнного загострення з великою кількістю жертв або зухвалого примусу до проведення квазівиборів на окупованих територіях.

– Складається враження, що надія лише на американців. Бо європейців усе влаштовує, той же "Північний потік – 2" досі мило з росіянами обговорюється… На вашу думку, адміністрація Байдена займе радикальну позицію щодо Росії в цій історії чи ні?

– Не треба бігти поперед воза. Передача влади у США ще не відбулася. Треба дочекатися хоча б інавгурації Байдена і головне – формування його команди. Гравці, які обійматимуть ключові посади, уже відомі, і ці люди навряд чи надто заграватимуть із Путіним.

Зокрема, Байден добре знає Україну й українську політику. Але це і плюс, і мінус водночас. Плюс у тому, що він не витрачатиме купу часу на вивчення українського досьє, йому зрозуміла ситуація ліпше, ніж переважній більшості американського істеблішменту. Мінус у тому, що він дуже добре знає, як у нас усе робиться. І тому є певний скепсис до українських політиків і українських зобов’язань.

Але зміну влади в США треба сприймати як позитивний крок. І якщо вдасться активніше залучити США до цього процесу – це буде дуже добре. Я не бачу причини, щоб американці напряму ввійшли в переговори, але вірогідність, що вони активніше впливатимуть на ситуацію, залишається.

Проте. Ще раз наголошу: США, як-будь яка країна, орієнтується на власні державні інтереси. І вони не обов’язково збігатимуться з нашими. Треба вміти знаходити партнерів, завойовувати їхню довіру, вчитися їх переконувати. Але покладатися треба на себе. Ніхто за нас нашу роботу не зробить.

– Чи спостерігаєте зміни у ставленні влади до вашого плану тоді і нині? Наскільки висока вірогідність, що його візьмуть на озброєння?

– Ще тоді я не чув категоричного заперечення того, про що казав. Але й брати його на озброєння ніхто не збирався і не збирається. На жаль. Така позиція влади й зокрема президента, який у нас відповідає за безпеку й територіальну цілісність. Це його право. У мене було відчуття, що певні речі Зеленський не розуміє до кінця глибоко.

Тому моя відповідь: вони навряд чи братимуть на озброєння наш план.

З іншого боку, низку пропозицій, які озвучував я та мої однопартійці, до уваги було взято. І вони навіть використовуються.

– Наприклад?

– Я не раз пропонував не чекати завершення перемовин у Мінському форматі й робити кримський майданчик окремо. Якщо вже в цьому форматі питання Криму виявилося винесеним за дужки. Мені говорили: ні, все одно Росія не обговорюватиме кримське питання. На що я відповідав: це не причина нам цього не робити.

І знаєте, на щастя, питання зрушило з місця. Принаймні оголошено вже про створення такого майданчика. Бо Крим у нас випав із фокусу уваги.

Я не раз казав про те, що якщо вже Мінські домовленості досі залишаються чомусь для української влади єдиним можливим переговорним форматом, ми маємо бодай висунути до росіян якісь умови. Щоб РФ теж брала на себе певні зобов’язання. І у плані Кравчука такі вимоги є. І це робить розмову предметнішою й жорсткішою.

Використовується ще низка наших пропозицій. Головне, що нарешті українська влада почала говорити про те, що спершу треба розв'язати безпекові питання, і лиш потім – політичні. Так і має бути. Інша річ, що "Мінськ" побудований на іншому принципі: спершу політичні питання, потім – безпекові. І якщо ми хочемо, аби було навпаки, мусимо виходити з Мінського процесу.

І небажання Росії виконувати свої зобов’язання – об’єктивна підстава для виходу з переговорного процесу й переведення перемовин в інший формат. Бо як можна обговорювати формат виборів, верифікацію виборчого законодавства, про яку специфіку закону про амністію можна говорити, якщо навіть стрілянина не припиняється?

– Так, але нині ми чуємо від президента Зеленського про те, що припинення вогню діє. І про "поодинокі неприцільні обстріли", яких із липня спостерігачі СММ ОБСЄ нарахували понад 2,5 тисячі… Хто ж розповідатиме про те, що Росія не забезпечує режим тиші?

– Ви апелюєте до мене, а я не є президентом. Не я ухвалюю рішення. Кінцевий задум не мій. І відповідальність не моя.

Ми могли лише запропонувати якісь прагматичні й раціональні способи змінити ситуацію. І ми це зробили. У наших пропозиціях нема нічого надзвичайного. Просто того, що ми пропонуємо, ніхто досі не пробував робити. Ми лише роками ходимо по колу й назовні розповідаємо, що альтернативи "Мінську" нема, а в середині говоримо, що ніхто його не виконуватиме. То в чому логіка? Чому це називають "деокупацією" і "реінтеграцією"? Це гальмування. Це дуже ризикована гра. Бо маємо справу з країною, набагато потужнішою за Україну і з економічного, і з військового поглядів.

Гратися в ігри з країною агресивною, добре озброєною і до певної міри непередбачуваною – дуже важко. І саме тому й потрібно заморозити цей конфлікт, переконавши Захід, що сьогодні – це єдиний прийнятний варіант.

У заморожуванні конфлікту справді нема нічого доброго. Але іншого варіанта його розв'язати в нас поки що нема. Нам потрібен час, щоб нарощувати сили, провести нарешті повноцінне формування збройних сил, налагодити повноцінну роботу "оборонки" в реальності, а не на папері. Нам потрібно нарешті створити належні умови для наших військовослужбовців. Якщо ми вже говоримо про "перемир’я" (яке насправді є припиненням вогню – і то неповним), то вони не повинні жити в окопах і бліндажах, якщо вони не звільняють окуповані території (бо такого наказу ніхто не віддасть) і не боронять країну від навали, бо наступу теж нема. І водночас вони й далі живуть часто-густо в нелюдських умовах.

Україна мусить створити належні умови для своїх військових. Збудувати повноцінні військові бази. Створити нормальні військові містечка. Американці для своїх миротворців у польових умовах у чужих країнах створюють бази, де військові повністю забезпечені всім необхідним і почуваються повноцінними людьми. А ми на своїй території цього зробити не спроможні. І пояснюємо це війною – хоча ніхто війну не оголошував і воєнний стан ніхто не вводив.

І точно так само ми говоримо про мир, а ніхто не розуміє, як цього миру досягти.

– Трішки, можливо, несподіване запитання. Нині часто можна почути твердження, що чинна українська влада є проросійською. Дехто навіть вважає, що окремі люди з оточення глави держави є російськими агентами. Яка ваша думка про це?

– Щоб підтверджувати чи заперечувати подібну інформацію, треба мати вагомі докази. У мене їх нема. Але мене, наприклад, дещо непокоїла впертість, з якою представники пропрезидентської сили намагалися загальмувати у Верховній Раді створення тимчасової слідчої комісії з розслідування ситуації з "вагнерівцями". Дуже багато сил було витрачено просто на те, щоб зареєструвати відповідний проєкт. І комісію, до речі, так і не створено: питання досі не внесено в порядок денний.

У мене з’являються певні сумніви, що всі особи, від яких залежить національна оборона й безпека України, досить чітко й твердо стоять на державницьких позиціях. До того ж ці сумніви мають удосталь підстав. Наведу кілька прикладів.

Нещодавно президент підписав закон про розвідку, який отримав схвальні відгуки від наших європейських партнерів. Так от, мало хто знає, але особисто я пів року боровся за те, щоб у цьому тоді ще законопроєкті містилася норма, згідно з якою співробітником розвідувальної служби не може бути людина, близькі родичі якої є громадянами держави-окупанта. Будете сміятися, але протягом шести місяців представники всіх структур, які так чи інакше пов’язані з розробленням і підтримкою цього закону, переконували, що цього не можна робити, що це неправильно, що не буде працювати...

Бо тоді відразу умовно й Баканова треба звільняти, хоча він і не в розвідці, бо його дружина має російський паспорт…

– СБУ не є розвідорганом, але реакцію пана Баканова я пам’ятаю, і вона є показовою. Так от, представники спецслужб, розвідорганів, різних держструктур довго й наполегливо мене переконували, що така вимога – це неправильно.

– Чому? Які аргументи?

– Аргументи наводилися різні. Наприклад, що це навіть корисно, тому що людина, яка має російське громадянство, зможе краще легендуватися. Говорили, що це обмежує права людей. Що ми ставимо під сумнів кваліфікацію й добропорядність людини, яка може бути патріотом України й висококласним фахівцем… Ціла низка причин. Але ключовою причиною є неофіційна, яку можу назвати: у великої кількості посадовців – і не тільки в розвідувальних структурах – купа родичів має російські паспорти. І вони не бачать у цьому нічого страшного чи дивного на сьомому році війни.

– Можете назвати приклади? Конкретні прізвища?

– Ні. Тому що офіційно таку інформацію отримати неможливо. Але те, що носіїв російських паспортів серед членів родин держслужбовців чимало – секрет Полішинеля.

Інший приклад зовсім свіжий. До комітету надійшов проєкт закону "Про внесення змін до Митного кодексу щодо спрощення ввезення складників для продукції оборонного призначення". Цей законопроєкт мав надійти ще на початку року. Бо ще 18 лютого було рішення Ради національної безпеки, яке потім було введено в дію указом президента 59/20. Це дуже важливий для сфери безпеки й оборони документ, який почасти й породив ті конфлікти, які нині існують між "Укроборонпромом" і новим Міністерством із питань стратегічних галузей промисловості.

Так от, в указі, окрім іншого, було вказано, що Кабмін має подбати про спрощення ввезення в Україну товарів і складових, необхідних для оборонної промисловості. І відповідний урядовий законопроєкт з’явився тільки тепер.

Так от, відповідно до цього законопроєкту продукція для вітчизняної оборонки може ввозитися (цитую) "з території держави-окупанта (агресора) або з окупованої території України…" Кабінет міністрів нам пропонує торгівлю чутливою продукцією з окупованими територіями. Навіть не з державою-агресором, що саме собою мало би бути дивним, якби не було буденним. Так, ми торгуємо з окупантом, в України з РФ великий товарообіг. Але тут нам пропонують продукцію для оборонної промисловості завозити з окупованих територій!

Можна зануритися в конспірологічні історії й шукати російських агентів в органах держвлади. А можна просто подивитися новини за останні пів року. Ви знайдете дуже багато маркерів зміни ставлення до Росії.

Сумнозвісна теза "Какая разніца?" не померла. Вона пустила коріння.

А якщо "какая разніца?", то зміцнюймо обороноздатність, завозячи продукцію з окупованих територій. Відкриймо повний доступ до держтаємниць людям, пов’язаним із Росією родинними та/або бізнесовими зв’язками. Бо ж "какая разніца?"…

Я можу дуже багато таких прикладів наводити. Але, думаю, ви й самі їх знаєте. Просто я навів ті два, про які мало кому відомо, але з якими я зіткнувся особисто.

Коли війна не названа на ім’я, не усвідомлена як страшна біда й велика проблема, важко відчути різницю між позірною перемогою й повною капітуляцією.

Далі буде.

УкраїнаМирні переговори в Мінськумінські домовленостіВійна на ДонбасіСергій Рахманін