Головний хірург ЗСУ: наші військові гинуть на полі бою. Ми б рятували всіх, але ми не боги

Головний хірург ЗСУ: наші військові гинуть на полі бою. Ми б рятували всіх, але ми не боги

У лютому на сайті OBOZREVATEL вийшло інтерв’ю з народною депутаткою VІІІ скликання Оксаною Корчинською. Починаючи з 2015 року вона багато зробила для створення міжвідомчого координаційного військово-цивільного штабу і побудови дієвої системи порятунку життів пораненим на фронті воїнам. Під час розмови Корчинська розповіла про наявні проблеми з військовою медициною та процеси, що руйнують налагоджену раніше систему надання допомоги пораненим.

Зокрема, проблеми гостро виявилися, коли було поранено 26-річного військовослужбовця Романа Дзюбенка. Він дістав надскладне наскрізне кульове поранення у голову. І протягом 4 днів, які чоловік прожив після того, як його вполював ворожий снайпер, йому не зробили комп’ютерної томографії і не прооперували.

Головний хірург Збройних сил України Костянтин Гуменюк наявність озвучених у матеріалі проблем відкидає. Для об'єктивності OBOZREVATEL надає йому можливість прокоментувати заяви Корчинської.

– Ви стверджуєте, що не все, про що йшлося у нашій публікації, відповідає дійсності. Що саме там, на вашу думку, не так – і чому?

– Давайте почнемо із ситуації з Романом Дзюбенком. Після поранення 26 січня його доправили до лікарні у Попасній. Наш нейрохірург приїхав і надав йому необхідну допомогу. Водночас у публікації, зі слів побратимів, стверджується, що коли наш лікар вийшов – він їм сказав: Роман не виживе, шансів немає. Я спілкувався з тим нейрохірургом – він стверджує, що таких слів не говорив.

– Давайте не про фразу, а про факти. Ви ж досліджували характер поранення, перебіг надання медичної допомоги та її обсяги?

– Як головний хірург, я маю повну інформацію – щодо всіх наших поранених хлопців. Отримую її від провідного хірурга ООС, який телефонує мені у будь-який час – удень, вночі, у вихідні й свята… Про кожного, хто потрапив до лікарсько-сестринських бригад або до наших мобільних госпіталів, я знаю.

Я знаю, яке поранення було у Романа. І як хірург із багаторічним досвідом (я з 2014 року на фронті) розумію, де є можливість врятувати людину, а де поранення несумісне з життям.

– Тобто врятувати Романа шансів не було?

– Характер поранення був украй важким. Куля снайпера прошила кевларову каску і пройшла навиліт.

Що стосується консультацій із професором Сірком із Дніпра – вони є. Я можу вам показати переписку з ним. Вона в мене зберігається. Я спілкувався з ним 26 і 27 січня. Телефонував. Скинув попередній діагноз, рентген і навіть фото поранення. І професор Сірко, який надавав допомогу нашим нейрохірургічним пораненим у лікарні Мечникова, визнав, що Роман вкрай важкий. Там був уражений мозковий синус – це життєво важлива структура головного мозку. І професор Сірко сказав, що шансів немає.

Мені незрозумілі звинувачення, що ми не спілкуємося з цивільними фахівцями. Що співпраця, яку було налагоджено багато років тому, – втрачена. З тим же професором Сірком я як головний хірург спілкуюся регулярно. Зрозуміло, що військовий нейрохірург з Попасної не може телефонувати професору з лікарні Мечникова. У нас, у військових, є певні ранги. Тож нейрохірург доповідає провідному хірургу ООС – за нашою військовою лінією. Провідний хірург ООС доповідає головному хірургу – мені, і головному нейрохірургу, який теж контролює ситуацію. А я вже як головний хірург маю право телефонувати професору – і ми можемо спілкуватися з ним однією мовою.

– А чому нейрохірург, який перебуває з пораненим, не може проконсультуватися напряму? Йшлося ж про припинення саме такої співпраці.

– Як ви собі це уявляєте? Лікар оперує – і з операційної одразу дзвонить професору? Йде операція, він не може цього зробити. Бо іноді розмова триває певний час, 5-6 хвилин, наприклад. То як лікар може їх виділити, якщо прямо зараз надає допомогу? Пропонуєте йому зупинити медичні маніпуляції – і розмовляти з професором? Це можливо лише тоді, коли пацієнту надали допомогу, він стабільний, лікар розмився з операції і в нього з’явився час, коли він може зателефонувати. Під час операції хірург не може перериватися на дзвінок. Та й навіщо йому це робити, якщо є я – я не на операції і у будь-який момент можу набрати професора.

– Але ж хірург чи нейрохірург на місці має зв’язатися з вами, аби розповісти про характер поранення. Чому подзвонити вам він може, а професору – ні?

– Він може зателефонувати і професору. Але є ранг. Професор із професором порозуміються краще. Розумієте?

– Розумію. Але гадаю, що комунікація напряму – завжди краща від непрямої. Ефективніша і швидша – попри компетенцію усіх ланок цього діалогу.

– Якщо хірург, який надає допомогу, дзвонить професору і вирішує питання – у мене виникає питання: а ранг провідного хірурга ООС і головного хірурга Медсил який у цій ситуації?

– Тобто йдеться про субординацію, правильно?

– Так. Тим більше, якщо звичайний хірург почне дзвонити професору, умовно кажучи, щодня – навряд чи це правильно.

– І раніше було так? Чи побудова такої жорсткої системи субординації – справа останніх років?

– Якщо взяти 2015-16 рік – професорам телефонував тільки провідний хірург ООС, тому що він контролює ситуацію, знає про кількість поранених і все інше. У головного хірурга тоді трохи інше завдання було.

Зараз, слава богу, не 2014-15 рік, я на зв’язку – у будь-який час доби. Я знаю провідних наших професорів. Добре знайомий із Валерієм Володимировичем (Бойком, професором, директором Інституту загальної та невідкладної хірургії. – Ред.), із професором Сірком ми в телефонному режимі з 2015 року, коли, до речі, саме Оксана Анатоліївна дала мені його номер телефону. Коли я був головним хірургом 59-го госпіталю і у мене були поранені – я телефонував йому напряму. Зараз я пішов сходинками трохи вище – і гадаю, краще я зателефоную професору, аніж звичайний хірург з ООС, щоб пояснити ситуацію. А потім передам вказівки провідному хірургу ООС, які той, зі свого боку, передасть лікарю в операційну. Підійде і скаже: тут треба зробити так і так. А людина весь цей час оперуватиме.

Телефони професорів, які нас консультують, у наших медиків в ООС є у всіх. Ми постійно спілкуємося з ними – щодо всіх наших поранених. З опіковими центрами ми на зв’язку. Така ситуація.

– Ви стверджуєте, що не зменшилася співпраця з цивільними фахівцями?

– Ні. не зменшилась. Єдине – співпраця активізується, коли поранених багато. У 2014-15 ми дзвонили постійно, бо хлопців із пораненнями було дуже багато. 15, 20, 30, 40 могло бути – і важких. Зрозуміло, що коли у нас за тиждень є 5-6 поранених, то і дзвінків буде менше. Тим більше, що військові медики ж також здобувають досвід. Якщо травмована не голова, а тулуб чи кінцівки, для хірурга все зрозуміло, він вже вилучив кулю чи осколок, стабілізував пораненого – то навіщо мені дзвонити професору?

– Ситуація з Романом була все ж іншою. Скажіть, із вашого досвіду, в разі поранень на кшталт того, яке було у Дзюбенка, треба було робити йому КТ, яке так і не було зроблене?

– Ні, не треба.

– Чому?

– От як ви гадаєте, якщо куля пройшла навиліт – що ми можемо побачити на КТ?

– Я не медик, але припускаю, воно показало би нам, які саме ділянки мозку були уражені і наскільки серйозно.

– А ми за анатомією розуміємо, що уражений весь головний мозок. КТ нам допомагає побачити, чи є куля чи осколок у головному мозку, в якій ділянці і які структури головного мозку уражено. Для нейрохірурга це важливо. Ми можемо також побачити гематому (крововилив), яка при цьому утворюється – її важливо розкрити, аби вона не стискала головний мозок.

У разі наскрізного поранення гематом, як правило, немає. Бо є отвори, через які виходить кров.

І ще один нюанс. А що, якщо стан пацієнта не дозволяє зробити КТ? Що, якщо він нестабільний і сам не тримає гемодинаміку? Бувають випадки, коли стан пораненого стає ще важчим, якщо проводиться якесь дослідження, а не рятується його життя.

Що би нам дала КТ, якби стан Романа був стабільним? Якби у нього була хороша гемодинаміка, пульс, артеріальний тиск – зробити КТ можна було, хоча би в тій же Попасній. Але він був нестабільним. І нам треба було швидко доправити його до реанімаційного відділення. Тому що перевезення з Попасної до Часів Яру – це час.

– Чому обрали Часів Яр, а не Сєвєродонецьк, де, наскільки мені відомо, перебували два досвідчені нейрохірурги з категоріями?

– Відстань. Від Попасної до 65-го мобільного госпіталю в Часів Ярі – приблизно 1,5 години. До Сєвєродонецька тими дорогами, які там є – приблизно 2,5-3 години. Тож до Попасної найближче Часів Яр і Бахмут.

– Бахмут ближче. Чому не туди, тим більше, що там сучасна реанімація, а не палати інтенсивної терапії, як у Часів Ярі?

– У Часів Ярі військовий мобільний госпіталь розташований на базі цивільної лікарні. Гарна будівля, опалення, вода, світло – все є. І реанімаційне відділення там дуже гарне.

– Давайте ще поговоримо про нейрохірурга, який приїздив у Попасну до пораненого Романа Дзюбенка. Є у нього категорія чи таки нема?

– Цей нейрохірург закінчив Українську військово-медичну академію у 2016 році. У 2018-му, майже два роки тому, він пройшов спеціалізацію з нейрохірургії. Категорії як такої в нього ще й не має бути. Категорію такі фахівці отримують щонайменше через 5 років.

Але цей нейрохірург – оперувальний. Він проводить операції на хребті, трепанацію головного мозку.

– Безвідносно до професійності цього конкретного нейрохірурга: зважаючи на тяжкість поранення, можливо, доречно було би, аби до Романа приїхав фахівець із більшим досвідом?

– Що ви маєте на увазі під "більшим досвідом"? Коли куля пройшла навиліт – речовини мозку перебувають у вхідному і вихідному отворі. Лікар-нейрохірург провів первинну хірургічну обробку: розширив отвір, забрав осколки кісток, зупинив кровотечу і наклав асептичні пов’язки. Так за протоколом надається допомога всім нейрохірургічним пораненим у голову. В разі наскрізного кульового поранення трепанацію робити не треба – кулі всередині нема.

Так було і тут. Усе було зрозуміло. Лікар усе зробив правильно. Це підтвердять всі нейрохірурги. Про це ми говорили і з професором Сірком.

І якби стан гемодинаміки у Романа дозволяв – повірте, ми через годину-дві навіть із Попасної вертольотом евакуювали б його до Дніпра чи Харкова. Але він тиск не тримав. Так буває, коли уражено якийсь життєво важливий орган, у цьому випадку – мозок. За норми 120 на 80 тиск у Романа падав до 60 на 20. Він від самого початку тримався на високих дозах вазопресорів – препаратів, що підвищують тиск. І навіть під час спроби перекласти його з операційного столу на ноші – тиск падав. Це ознака того, що пацієнт нетранспортабельний.

Якщо людину в такому стані підняти на вертольоті – тиск упаде до нулів. І Роман би або загинув у вертольоті, або помер одразу по прильоту, які б дози вазопресорів йому не вводили.

За нашими медичними правилами, якщо пацієнт помирає під час евакуації – це належить до ускладнень. Виходить, ми свідомо важкого пораненого чи хворого скерували на евакуацію, яка ще більше погіршила його стан. І що нам було робити в такій ситуації? Роман – молодий хлопець, серце в нього було міцним. Але життєво важливого органа – мозку – у нього вже практично не було. Навіть під час спроб перекласти на ноші тиск різко падав. Я мав дати команду, аби його попри все евакуювали? То мене би звинуватили у тому, що я дав неправильну команду – бо це прискорило би смерть бійця.

Саме тому я дав команду провідному хірургу ООС, враховуючи ситуацію, стабілізувати пораненого стільки, скільки це буде можливо. Ми розраховували, що нам вдасться таки евакуювати його. Що за ніч стан покращиться. Але краще не стало.

І я, розуміючи, що цей молодий хлопець під час евакуації точно стане "200", дав вказівку нікуди його не евакуювати. Роман був нетранспортабельним. Наші військові медики зробили все, що могли.

– Тобто шансів таки не було, правильно я розумію?

– Правильно.

– Якби вдалося евакуювати до лікарні Мечникова, наприклад – що за таких обставин би могли зробити там?

– Хіба те саме, що вже було зроблено. Його би ніхто не оперував би. Можливо, зробили би КТ – і підтвердили, що гематоми, якої не повинно бути при наскрізному пораненні, таки нема. Продовжили би оту симптоматичну терапію, яка проводилася.

Справа в тому, що мобільний госпіталь обмежений певною кількістю ліжкомісць і певними медичними засобами. Ми просто не можемо тримати важкого пацієнта довго саме в мобільному госпіталі, бо на нього йде велика кількість антибіотиків, інших ліків, чергова зміна перебуває біля найважчого хворого. А що, якщо в цей час привезуть ще 5-10 поранених? Як бути?

Тому завдання мобільного госпіталю – відправити пораненого на наступний етап. Щоб бути готовим до прийому нових поранених, якщо вони будуть. Щоб допомогти іншим.

Іде війна, розумієте? І якби ми, хірурги, були богами – повірте, всі хлопці були б живі. Ми б рятували всіх. Але ми не боги. Наші військові гинуть на полі бою. За роки війни тактична медицина піднялася на новий рівень, доправлення поранених до лікарсько-сестринських бригад та мобільних госпіталів скоротилося. Медики краще працюють на полі бою, евакуація йде швидше і злагодженіше. І таких поранених, які раніше помирали на полі бою, – зараз уже доправляють у госпіталі.

І тепер я чую запитання: Костянтине Віталійовичу, а як так вийшло, що у вас тепер більше вкрай важких поранених? А все просто. Якщо добре працюють бойові медики на полі бою – таких поранених за 45-60 хвилин доставляють у мобільний госпіталь або до лікарсько-сестринських груп. А раніше не могли. Не знали, куди їхати, як їхати, не мали транспорту. Бойові медики навіть не завжди розуміли на початку, як джгут накладати чи крапельницю ставити. Зараз вони це добре знають. І тепер украй важких поранених підтягують до нас.

Чи помирають вони? Так, іноді, на жаль, помирають. І кульові поранення голови, наприклад, мають високий рівень летальності. Про це свідчить світова статистика.

Я розумію, що за Романа душа боліла у багатьох. Він сам був місцевим. І коли його доправили в реанімацію 65-го госпіталю, до нього приїхали дружина та брат. Їх заводили до Романа. Вони бачили, в яких умовах він перебуває, що всі необхідні медикаменти є. Дружині наші медики тоді не говорили, а братові сказали, що шансів немає взагалі. Брат усе зрозумів. Бо сам бачив. А Оксана Анатоліївна стверджувала, якщо не помиляюсь, що родичам ніхто не повідомив.

– Ні, вона якраз кардинально протилежне стверджувала.

– Розумієте, якби був хоча б найменший шанс – я би без вагань сказав, що евакуація можлива. Але тоді я взяв відповідальність на себе. Бо розумів, що Роман помре або у вертольоті, або одразу по прильоту. Саме тому, після розмови з професором Сірком, який підтвердив, що поранений украй важкий і шансів у нього немає, було ухвалено рішення залишати і стабілізувати. Що і було зроблено.

– Чи правда, що фахівців-медиків без категорій зараз у зоні проведення ООС побільшало?

– Це не відповідає дійсності. На ротаційній системі приходить провідний хірург ООС – досвідчений фахівець із кращих наших госпіталів. Кожного року я складаю план заходу і залучення хірургів у зону ООС з усієї України, з військово-медичних та клінічних центрів. Як правило, це начальники клінік, кандидати медичних наук, досвідчені хірурги, які можуть робити складні операції.

Війна йде з 2014 року. Всі мобільні госпіталі спершу було призвано за мобілізацією. Це були хірурги з центральних районних лікарень, із міських лікарень, які виконували оперативні втручання в цивільній медицині. Лікарі, котрі мали справу раніше з холециститом і паховими грижами, судинні хірурги та нейрохірурги, тоді були не готові до бойових травм. Простий приклад. Коли куля потрапила в м’які тканини, її вилучили і провели первинну хірургічну обробку – не можна зашивати. Не зашиваються вогнепальні рани – і про це добре знають військові медики. Але не цивільні. Тому у нас у перші роки було багато ситуацій, коли такі рани зашивали. І це призводило до ускладнень.

Наразі більшість мобілізованих медиків уже звільнились. Тепер усі військово-мобільні госпіталі наповнені слухачами та випускниками Української військово-медичної академії. Випускники цього закладу мають дипломи хірургів, але не мають ще категорії. Та й не повинні мати.

У нас усього 15 посад хірургів у військово-мобільних госпіталях. І ми заповнюємо їх випускниками УВМА. Начальники відділень хірургії, безумовно, мають категорії. А де ми наберемо стільки досвідчених хірургів із категоріями, аби заповнити посади ординаторів чи, наприклад, начальників приймально-сортувальних відділень?

Але я вам гарантую, що в зоні ООС немає такого, що біля молодого хірурга немає досвідченішого колеги. Відповідаю за свої слова. Поруч завжди є начальник відділення, старший ординатор чи прикомандировані до всіх військово-мобільних госпіталів досвідчені хірурги з інших центрів. Молодий хірург сам не виконує оперативного втручання. Він проводить первинну хірургічну обробку легкому пораненому, ставить дренаж, робить рентген і евакуацію.

Якщо ж ідеться про поранення грудної клітки, живота, пошкодження судин, де є кровотеча, – оперують досвідчені хірурги. В зоні ООС вони є. Судинні хірурги, нейрохірурги, травматологи, які ставлять апарати зовнішньої фіксації, якщо кістка перебита…

– Власне тому я і не розумію, чому за замовчуванням до складного пораненого приїхав молодий фахівець, а не досвідченіший. Ніхто ж не міг знати, що єдине, як ви кажете, що для Романа можна зробити, – це провести первинну хірургічну обробку?

– А у нас нейрохірург цей – один на Донецьку область.

– Виходить, таки не було біля нього досвідченішого фахівця?

– У мене запитання тоді – а де нам узяти іншого нейрохірурга? Досвідченішого, як ви кажете? Якщо, наприклад, у Донецькій області визначений оцей нейрохірург, який відповідає за зону Попасна – Бахмут – Часів Яр? Ну скажіть мені, де його взяти?

Біля нього був провідний хірург ООС. Коли Романа привезли з Попасної в Часів Яр – приїхав провідний хірург ООС, який був там два чи три дні. Він оглядав рану, був присутній під час первинної хірургічної обробки. Не було так, що там один нейрохірург – і все. Була реанімаційна бригада Часового Яру, бригада, яка перебуває в Попасній, провідний хірург ООС із досвідом.

Тому я не можу зрозуміти претензій до досвіду нейрохірурга. Цей капітан когось не влаштовує? А чому, якщо він зробив усе, як мав зробити?

– Чи є співпраця військових медиків із цивільними колегами на місцях?

– Є. Але це насправді непросте питання. Частина персоналу лікарень та їхніх керівників – проросійських настроїв. Вони можуть одягати вишиванки і водночас казати нашим військовим медикам: "Коли ви вже звідси поїдете? Швидше би". Це не всі лікарні. Далеко не всі. Не всі лікарі так ставляться до наших військових медиків. Я не буду називати, де це є. Скажу, що знаю лікарні, куди мені приємно приїздити, бо там і головний лікар, і обласний департамент охорони здоров’я, і міська влада допомагають, підтримують. А є й такі, що демонструють отаке, незрозуміле мені, ставлення.

Кожна людина має свою позицію і ставлення до того, що відбувається сьогодні на Донбасі. Й інколи це проявляється. Хоча навіть у таких випадках цивільні медики допомагають, миються на операції – але не цілодобово і не від патріотизму… З іншого боку, є й такі, хто й серед ночі приїздить, якщо потрібна допомога. Це індивідуально.

– Я не буду запитувати, як із цим у Бахмуті. Запитаю лише: як так сталося, що КТ там не працювала понад 2 місяці і ніхто нічого не зробив? Невже військові медики там, на місці, не знали про цю проблему?

– Мали знати. Ми зверталися до цивільних лікарів, коли була потреба у проведенні такого дослідження. Там дуже хороший лікар працює, навіть серед ночі приїздив, якщо була потреба.

І тут питання: якщо зламалося КТ – мабуть, мав би бути якийсь зворотний зв’язок. Хтось мав би повідомити бригаду – начмед, головний лікар, наприклад, що КТ не працює і не працюватиме ще, скажімо, тиждень, щоб ми знали про це на випадок, якщо щось трапиться.

Але ніхто нічого не сказав. Там зараз узагалі постало питання, щоб виселити лікарсько-сестринську бригаду, яка є в Бахмуті, з тієї кімнатки, в якій вони перебувають. Щоб наших медиків у цій лікарні не було взагалі.

Лікарня мала повідомити нас про те, що не працює КТ. Бо я сам не можу цього знати.

– Тобто ви стверджуєте, що за два з лишком місяці, поки існувала ця проблема, жодного разу не виникла потреба у проведенні такого дослідження?

– На той момент крайній випадок був із Романом, коли було важке поранення і потрібне КТ. Керівництво лікарні про цю проблему знало, а наша бригада – ні. Їм ніхто не повідомляв.

– Загалом за роки війни ви спостерігаєте зміни у характері поранень? Можливо, змінюються тактики ворога, зокрема снайперів? Чи починають застосовувати інші боєприпаси? Словом, чи фіксуєте якісь тенденції та зміни у сфері вашої роботи?

– Безумовно. Ми війну для себе ділимо на умовні періоди.

2014 рік – це були переважно бої за блокпости. Тоді було багато кульових поранень. І не тільки з автоматів, а часто – з пістолетів. Бо на той період ближній бій, захоплення певних блокпостів та певних територій відбувалися дуже часто.

У 2015-16 роках лінія фронту відносно стабілізувалася. У цей період активно використовували "Смерчі" та "Гради". І це був просто жах. Тому що під час обстрілу з "Градів" осколки вражають майже все тіло: голову, грудну клітку, живіт, кінцівки… При цьому ці уламки снарядів – гострі, мов скло. У мене в практиці був випадок, коли хлопцеві одним таким осколком пальці на руці зрізало, наче пилорамою.

Коли застосовують артилерію – зрозуміло, що і мінно-вибухових поранень більшає.

Далі інтенсивність бойових дій зменшилася – і у нас пішли диверсійно-розвідувальні групи. Це підриви, розтяжки, протипіхотні міни, відриви стоп...

Наступний період – робота снайперів. Вони були і в 2014-15 роках, але зараз активізувалися надзвичайно. Я відстежую цю ситуацію. Знаю, наприклад, що є один снайпер, який переміщується Донецькою та Луганською областями: він стріляє тільки в обличчя і тільки під око. Така от "візитна картка". У нас бували також випадки, коли ворожі снайпери примудрялися так розрахувати траєкторію польоту кулі, що вона "навісиком" заходила під бронепластину. Це непросте завдання. Треба досконало володіти зброєю, врахувати чимало факторів: пориви вітру, погоду, купу всього іншого.

В останні роки ми зіштовхнулися ще й з пораненнями експансивними кулями. Ці кулі заборонені Женевською конвенцією. Експансія – це розширення. Експансивними називають кулі, у яких наконечник зрізається або на ньому робиться розпил – як на шурупі. І коли така куля потрапляє в тіло – вона "розкривається", як троянда. Саме тому такі кулі ще називають "квітами смерті". Коли оті "пелюстки" всередині відлітають – пошкоджуються внутрішні органи. У підсумку вхідний отвір один – а уражені печінка, селезінка, товстий і тонкий кишківники… На фоні цього – кровотеча, шок. І коли хірург заходить у черевну порожнину – він має видалити кулю, зупинити кровотечу і щось зробити з ураженими органами: провести резекцію кишківника, ушити печінку… Це дуже важко.

Зараз такі кулі використовують менше. Останнього пораненого ми з Харкова забирали. Куля снайпера прошила бронепластину, зайшла в живіт і там розсипалася на безліч осколків. Усередині у нього все було подібним на зоряне небо – в металевих осколках і з кровотечею. Ми його врятували. Він живий. І зараз уже повернувся на службу, поїхав в ООС знову.

А найновіше – це дрони. І це дуже небезпечно. Коли йде обстріл із міномету, снаряд летить за певною траєкторією. І коли падає – осколки переважно летять в одному напрямку. Коли ж вибуховий снаряд скидається зверху, з дрону, – ці осколки летять у різні боки з однаковою інтенсивністю.

Дрони оснащені відеокамерами. Й оператор може скинути снаряд у скупчення техніки чи у центр групи людей. Люди, що при цьому перебувають в епіцентрі вибуху, якщо й виживають – отримують поранення всього тіла, від голови до ніг. Тоді як у разі мінометного обстрілу страждають насамперед нижні кінцівки, голова, живіт, груди – менше.

Використання дронів ми бачили під час азербайджано-вірменського конфлікту. І розуміємо, що в умовах сучасної війни вони будуть використовуватися все частіше. Водночас летальність і санітарні втрати будуть дуже високими.

Насправді, ми працюємо, багато досягнень маємо. Недоліки є, безумовно. І людський фактор спрацьовує. Від війни ж стомлюються не лише пересічні громадяни та волонтери, а й медики, які в зоні ООС працюють цілодобово і без вихідних. Оксана Анатоліївна каже, що проблеми є. Так, вони дійсно є. Але якби ми махнули на них рукою і нічого не робили – це одна справа. Але ми цього не робимо. Чомусь ніхто не говорить, скількох воїнів було врятовано. Журналісти не пишуть, скільки було проведено унікальних операцій. Чому про це ніхто не говорить?

Якщо зовсім відверто – мені особисто це трохи образливо. Бо робота йде. І вона цілодобова. Наші хірурги, зокрема й молоді ординатори без категорій, роблять, наприклад, лапароскопію – і оперують апендицити без розрізів. Не всі цивільні лікарні можуть таке робити, а в усіх наших мобільних госпіталях є лапароскопічні стійки. І молоді хірурги під керівництвом провідних фахівців учаться робити такі операції.

– Розумієте, у всіх у нас, я певна – і у вас, і у мене та моїх колег, і в Оксани Корчинської та інших волонтерів, у всіх, кому болить ця війна, – одна мета: аби військові не гинули, аби якомога більше поранених вдавалося рятувати. І те, про що ми сьогодні говоримо, – це лише різні шляхи досягнення цієї мети. Бо вирішити проблему неможливо, поки її існування не визнаєш.

– Так, я розумію. Хтось стукає, хтось говорить про проблеми, хтось про них кричить. Але є випадки, коли ми просто безсилі. І боляче чути, коли закидають, що ми нічого не зробили. Бо у випадку з Романом ми зробили все, що могли. І співпраця з цивільними фахівцями у нас є. Просто хочеться, аби й інші це розуміли.

УкраїнаВійна на ДонбасіЗбройні сили УкраїниОксана Корчинська