"Мені розвернуло коліно, повз на ліктях!" Історія бійця, який пережив наліт банди Безлера під Волновахою в 2014 році

  • Банда терориста Ігоря Безлера напала на 10 блокпост 51 ОМБр о 5 ранку 22 травня 2014 року

  • Після короткого бою, що тривав близько 10 хвилин, втрати ЗСУ склали 17 осіб убитими і близько 3 десятків – пораненими

  • Пізніше волонтер Юрій Бірюков заявив, що значною мірою у тому, що трапилося, винні самі військові: він розкритикував їх за легковажність і звинуватив у пияцтві

  • Самі військові звинувачення відкидають

'Мені розвернуло коліно, повз на ліктях!' Історія бійця, який пережив наліт банди Безлера під Волновахою в 2014 році

17 загиблих і 26 поранених. Втрати української армії після нападу банди Безлера на 10 блокпост під Волновахою, який відбувся рано-вранці 22 травня 2014 року, стали найбільшими на той момент за всю історію незалежності України. Згодом будуть інші бої, більші одномоментні втрати. Але саме цей бій під Волновахою стане до певної міри поворотною точкою у сприйнятті реальності для тисяч і тисяч українців. Саме тоді до багатьох прийде усвідомлення: почалася війна.

6 років потому OBOZREVATEL попросив пригадати події того страшного ранку у їх безпосереднього учасника. На той момент Микола Андрощук був першим заступником командира 51 окремої механізованої бригади. І за кілька годин до розстрілу блокпосту він приїхав на місце, бо ситуація на блокпосту ставала критичною…

Далі – від першої особи.

Втрати після нападу на 10 блокпост під Волновахою були на той момент найбільшими за всю історію незалежної України

...У травні 2014 наша бригада отримала команду виставити 10 блокпостів. Ми виділили дві батальйонно-тактичні групи, першу і третю. За першу відповідав я, за третю – командир бригади полковник Яцків.

Зона відповідальності моєї першої БТГ простягалася від Червоноармійська (нині Покровськ. – Ред.) до річки Вовча. А від Курахово і туди вниз, до Волновахи – це вже була третя БТГ.

Десятий блокпост був останнім. Тільки його почали виставляти – почалися проблеми з місцевими жителями. Вони не давали хлопцям нічого робити. Два дні там "курултай" був. Наші стояли. Місцеві стояли. Ми нікуди не смикались і вони так само. Вони просто оточили хлопців, щоб ті нічого не могли робити. Ні інженерних укріплень, нічого.

Про ті кілька днів до нападу знаю з розповідей хлопців, які там були. Бо сам я на 10 блокпост приїхав за лічені години до розстрілу.

На нашу базу я приїхав десь о 10 вечора напередодні, 21 травня. А командир каже: поїдь туди. Коли я зауважив, що навіть не знаю, де той блокпост розташований, комбриг назвав бійців, які мали поїхати зі мною.

І ми сіли – і поїхали. На місце прибули десь о 00:30, може, трохи пізніше…

На той момент місцевих там було не так багато. Хлопці казали, що вони пороз’їжджалися. Ті, що лишилися – нарвані були, юридично підковані.

Пробував із ними поговорити, питався, чого вони зібралися, казав, відійдіть, типу, на другу сторону – а у відповідь: "Наша земля, где хотим – там и стоим. Ты кто такой вообще? Военнослужащий? Так иди приказы своих генералов выполняй! А мы будем стоять, где захотим!"…

У ту ніч там відбувалася якась нездорова двіжуха. Одні їхали, на зміну їм прибували інші… Я години три тільки те й робив, що говорив. Із ними. Зі своїми… Хлопці ж постійно питання ставили. Бо я, та ще комбриг – остання ланка, що напряму спілкується з солдатом. "Прокладка" між бійцями і вищим керівництвом. Хлопці питали: що робити? А я не мав для них відповідей. На той момент я сам не знав, що робити, в яку сторону бігти… Чітких команд ми не отримували. А Збройні Сили – це ж не бандформування якесь. Ми мусимо дотримуватися строгої ієрархії.

"Мені розвернуло коліно, повз на ліктях!" Історія бійця, який пережив наліт Безлера під Волновахою

А ти на питання щодо порядку застосування зброї отримуєш відповідь: "Ти що, статут не читаєш? Є ж статут караульної служби!".

Ніхто до цього готовий не був. Я, кадровий військовий, інші кадровики, всі оці хлопці мобілізовані з Волині, з Львівщини, патріотично налаштовані – ми всі думали, що зараз отак проїдемося на БМП – і все закінчиться. Все добре буде. Ніхто не розумів правил застосування зброї. Не було законів. Був тільки статут караульної служби. "Стій, хто йде, стріляти буду!"… Справжній подарунок для прокурора. Скількох пацанів через це по допитах тягали!.. Я сам разів із 20 був у різних прокуратурах, в СБУ. І скрізь – а хто? А як? А що?

А тоді, у травні 2014-го, навіть керівництво не знало, що й до чого.

За ніч я наговорився – аж язик болів. Десь о четвертій подумав: піду приляжу. Бо на 5-ту ми з командиром блокпосту мали зібратися і намалювати схему бодай приблизну, що і де мало розташовуватися. Бо так же продовжуватися безкінечно не могло. Треба було все одно якісь інженерні укріплення робити.

"Мені розвернуло коліно, повз на ліктях!" Історія бійця, який пережив наліт Безлера під Волновахою

А о 5 годині це все відбулося. Десь о 05:05-05:06.

Я прокинувся за кілька хвилин до. Мене наче щось розбудило. Всього хвилин із 40 передрімати встиг. Тяжко так зі сну виходив… Я ще лежав, коли почалося пекло, коли в машину, де я спав, залетіли перші кулі…

Вискочив із машини. Встиг добігти до дерева. А звідти вирішив бігти до другої машини… Коли біг, поруч вибухнула граната, мені розкурочило коліно. Я кров побачив, але ще рухатися міг… А потім – сильний удар. Я так зрозумів, десь у ділянку паху залетіла куля, потім – іще одна… Тоді я вже впав. Далі повз на ліктях. Одного співслужбовця затяг під БМП і сам там лежав. Мабуть, втрачав свідомість. Бо пам’ятаю уривками. Більше всього запам’яталося враження, що наді мною літають якісь мухи…

А за 10 хвилин все закінчилося.

"Мені розвернуло коліно, повз на ліктях!" Історія бійця, який пережив наліт Безлера під Волновахою

Коли вже дуже багато поранених було – я почав кричати, щоб припинили вогонь. Що ми лежимо. Назвався, хто я, сказав, що їм кінець, якщо не перестануть стріляти… Ми не здалися. Але на той момент уже 26 поранених було. І 16 убитих. Коли я підводився – бачив, що майже всі лежать…

Вони ще якийсь час ходили поміж нами. Один до мене підійшов – і каже: "Командир, пристрелить его?". А той у відповідь: "Пусть валяется. Сам окочурится"…

Чи правда, що поранених хлопців нападники добивали? Може… Хоча пострілів я не чув.

"Мені розвернуло коліно, повз на ліктях!" Історія бійця, який пережив наліт Безлера під Волновахою

Я вже пізніше читав, що вони приїхали на двох джипах і двох інкасаторських машинах. Тоді я бачив тільки дві. Але стріляли з усіх боків. Це була дуже ретельно підготовлена акція. Згодом я дізнався, що практично хвилина в хвилину того ж дня такий самий напад відбувся у Сніжному. Там 30 бригада потрапила під роздачу. Але там на колону напали. Їхала колона вранці – і теж…

Ми з пацанами з тієї колони в госпіталі у Харкові зустрілися. З одним ми на сусідніх операційних столах лежали. І поки нам ноги докупи складали – ми з ним говорили. А зі ще одним із тієї колони ми вже у Київському госпіталі познайомилися…

"Мені розвернуло коліно, повз на ліктях!" Історія бійця, який пережив наліт Безлера під Волновахою

У той же день. У ту ж годину, о 5 ранку. Може, хвилин 5 різниці від сили між нападами. Якщо взяти карту АТО – це виходить південь і північ. Дві точки якраз проходило. І якщо аналізувати подальші події, цей день став каталізатором. Після нього прийшло розуміння: просто так нічого не буде. Це – війна.

Хто зна, що було б далі, якби туди, до нас, зразу не приїхав БТР. То були не з нашої частини хлопці, а група з 3 полку спецназу. Я якраз із цією групою незадовго до того у Червоноармійську перетинався. Старший групи мене впізнав…

А потім місцеві почали зупинятися. "Швидкі" приїздили…

"Мені розвернуло коліно, повз на ліктях!" Історія бійця, який пережив наліт Безлера під Волновахою

Нас відвезли у Волоноваху, в лікарню. А потім прилетіли вертольоти – і всіх наших забрали. Крім мене та ще одного бійця. Не знаю, чому нас залишили. Може, забули. Але ми лишилися у Волновасі.

За мною приходили – розумієте, хто. Мені медики розповідали місцеві. Казали, що не дали забрати. Що сказали, що я під крапельницями лежу… Медсестри тоді почали дзвонити нашим, просити, аби нас забрали… І за мною та тим іншим солдатиком зрештою вислали вертоліт.

Дівчата-медсестрички до останнього не вірили, що це точно наші мене забирають, а не ті. До самісінького вертольоту супроводжували… Коли прощалися – пообіцяв їм: якщо виживу, якщо все буде добре – приїду до них, привезу ящик шампанського…

Обіцянку виконав у 2018 році, коли вчергове був в АТО. Дівчата казали: скільки вас за 4 роки тут було багато, скільки обіцяли приїхати – ти перший, хто реально приїхав…

Ми сфотографувалися тоді. Є у мене фото, де і лікар-анестезіолог, і хірург, і медсестри хірургічні, ті, що докупи складали…

"Мені розвернуло коліно, повз на ліктях!" Історія бійця, який пережив наліт Безлера під Волновахою

Лікувався я довго. А влітку 2015-го, через рік і 2 місяці після поранення повернувся на службу. Хоча ще з рік ходив із паличкою. Та й досі кульгаю, бо одна нога в мене тепер стала коротша, ніж інша. Кульгаю – але служу. З усіх, хто того ранку був на 10 блокпосту, я один діючий військовослужбовець залишився…

Що ми "на пікніку" були, що пиячили я вперше почув буквально наступного дня. У мене в машині лежала пляшка коньяку. У нас із пияцтвом дуже строго було. І я той коньяк у когось відібрав. Зазвичай, якщо знаходив алкоголь – просто розбивав. А ту пляшку чомусь кинув у машину – і забув про неї. А після нападу її і знайшли у згорілій машині. І все: "алкоголік".

А поряд же місцеві там бухали, багаття палили дві ночі, картоплю пекли, випивали. І порозкидали пляшки. Там, де ми були – не було спиртного. А де вони довкола розмістилися – все пляшками всіяне. І оцей модний волонтер із Миколаєва, Юрій Бірюков, першим написав, що ми – п’яниці.

Які п’янки? Там усі перелякані були, не знали, що робити! Зв’язку нема, нічого нема, як реагувати – незрозуміло…

Спершу дуже боліло. У штики сприймав. А потім… Ти там був, що будеш мені розказувати? Я – був, а ти байки з радіо ОБС ("одна бабця сказала") мені переповідатимеш? Та плювати! Вже не зважаю на це давно. Для мене важливо, що ми досі зустрічаємося з пацанами, які там були. Ми знаємо, що там відбулося. І мені не соромно їм дивитися в очі.

Ті, хто вижив після нападу, досі зустрічаються у річницю трагедії

Хоча на мене всіх собак повісили. Я там найстарший був. А за статутом ЗСУ командир відповідає за збереження життя і здоров’я військовослужбовця. Не вберіг – усе, винен. Треба ж крайнього знайти. Тим більше, то перший такий бій був…

Мене тоді розжалували, понизили в посаді на один ступінь… Наші військові проводили службове розслідування, за результатами якого мене в посаді понизили – і перевели, засунули…

Знаєте, як у бібліотеці, коли книжку десь там на найбільш дальню полицю закидають? Наче і не викинули, але нікому вона на фіг не потрібна…

А через 2 роки і прокуратура справу закрила. За відсутністю складу злочину.

Тоді на "десятці" різні хлопці були. І 20-річні, тільки після армії. Але більшість – до 30-35 років. Це була перша хвиля мобілізації. В основному, ті, хто сам військкомати штурмував, патріоти… Шкода, не з усіма встиг познайомитися, багато їх було. Та й у бригаду вони незадовго до того потрапили…

Льоню Полінкевича добре знав. Толковий офіцер. Добряк. Завжди – з посмішкою…

Леонід Полінкевич

Дуже доньку свою любив. Так любив!.. До неможливості. Ми з Полінкевичем в одному училищі вчилися. Правда, у різні роки. Я ж старший… Незадовго до загибелі йому виклик прийшов. Він якраз 30 травня мав їхати на іспит у військово-дипломатичну академію, що на Лук’янівці. Не встиг… То я йому порадив учитися йти. Мені товариш по Київському суворівському училищу, який у кадрах у ГУРі служить, подзвонив якось наприкінці 2013-го – і розповів, що вони шукають військових. А у них там чіткі критерії: щоб певні роки були, щоб обов’язково одружений, щоб із дітьми… Льоня підійшов повністю. Я його до себе викликав, запропонував, він погодився…

Сашу Артемука досі часто згадую. Він зі мною у ту ніч приїхав.

Олександр Артемук

Я коли виїздити з табору збирався – він підбіг: "Командире, візьми мене з собою! Я вже змучився тут сидіти у таборі! Візьми!"… І так просив – ледь на коліна не падав. Він у батальйоні забезпечення був, на складах сидів – невиїздний, словом… Я ж не знав… Думав, вранці назад приїдемо… "Ну, – кажу, – поїхали! Все одно мені треба, щоб хтось зі мною їхав з автоматом". Подзвонив у штаб, попередив, що забираю Артемука з собою…

Він такий задоволений був! Все казав: "Давайте на каву зупинимося!.. З мене кава… Я так змучився у тому таборі сидіти"…

Коли дізнався, що він загинув, мені так тяжко було… Це ж я йому дозволив поїхати. Тяжко було згадувати… Тяжко було чути від його мами і дружини: чого ти живий, а він мертвий?!

Я перший час після того запив… Дуже по нервах дало… А тоді сів, подумав… Хотіли мене дострелити – чого не дострелили? Хай би добили тоді… Може, простіше було б…

Але нічого, вибрався. Зараз живу на позитиві. Двоє синів, дружина…

Ми з побратимами щороку зустрічаємося 22 травня. Попередні два роки їздили туди, під Волноваху. Цього року тут хлопців пом’янемо…

Пам’ятний знак, встановлений під Волновахою на місці загибелі військовослужбовців 51 бригади

Дуже жалкую, що на похорон не потрапив. У розібраному стані тоді в госпіталі валявся. Ногу спершу ампутувати хотіли – але вдалося зберегти. У Київському військовому госпіталі врятували… Тоді якраз волонтерський рух починався… Наталя Юсупова, Наталя Воронкова, Ольга Курстак…То – перші друзі, перші подружки. Матимете нагоду – передайте їм вітання від хлопців із Волині. Скажіть, що ми згадуємо своїх берегинь. Досі згадуємо…