Батько розвідника Журавля: син стікав кров'ю й вірив, що за ним повернуться, але ніхто не допоміг

Батько розвідника Журавля: син стікав кров'ю й вірив, що за ним повернуться, але ніхто не допоміг

17 лютого Печерський районний суд у місті Києві поставив проміжну крапку в безпрецедентній для України історії: зобов’язав Державне бюро розслідувань відкрити провадження стосовно чинного президента. Але до відповіді на запитання, чи може і чи мусить Верховний головнокомандувач Володимир Зеленський понести відповідальність за загибель розвідника Ярослава Журавля, – ще далеко.

Саме президента вважає винним у смерті сина, що кілька діб чекав на допомогу, стікаючи кров’ю у "сірій зоні", батько 40-річного воїна Сергій Журавель. Чоловік переконаний: обіцянка "взяти ситуацію на особистий контроль", висловлена Зеленським напередодні початку "повного режиму припинення вогню", призвела до того, що Ярослава, пораненого під час спроби забрати тіло загиблого побратима, не врятували. Хоча командування достеменно знало: воїн живий і потребує допомоги.

Кілька місяців згорьований батько намагався домогтися відкриття кримінального провадження щодо Зеленського. Кілька місяців він боровся за відновлення справедливості й чесного імені своєї дитини, яку вище військово-політичне командування намагалося звинуватити в "махновщині" і порушенні наказів командирів. Кілька місяців Сергій Журавель по краплинці з’ясовував правду про те, як загинув його син. І так і не зміг з’ясувати, коли син зробив останній подих і чому ніхто палець об палець не вдарив, аби його врятувати.

Про свого Ярика, дану йому обіцянку і те, звідки бере сили жити і продовжувати шукати правди, Сергій Журавель розповів OBOZREVATEL.

Далі – від першої особи.

Ярослав Журавель.
"А що, як колись я зустрінуся зі своїм сином?"

… Мені весь час не дає спокою думка, а якщо прийде час – і я, ось так само, як зараз з вами, зустрінусь зі своїм сином? І він мені нагадає: "а пам’ятаєш, па, як ми колись відпочивали на морі і взяли напрокат човна? А я у тебе запитав: "Тату, як навчитися плавати?" Ти мені відповів тоді, що ми відпливемо від берега, ти скажеш мені, яка глибина під нами, а я пірну – і тут же випірну? Я так навчився плавати… Що ж ти, тату, мене тоді вчив бути сміливим, я все життя таким був. А ти? Поступився і зрадив мене"…

Інакше я не можу просто. Буду йти до кінця, хай би що там не було. Це мій син. Син мій, а біда – вже практично всієї України. Маю право так сказати. Бо мене, мою сім’ю, моїх онуків підтримує сила-силенна людей.

У мене все життя з Яриком пов’язане. Він у нас єдиний син. Ми жили для нього. Вивчили. Прийшов час – він пішов в армію, як усі. Тоді була можливість зробити, аби його не призвали, але у нас навіть питання це ніколи не стояло.

Відслужив. Одразу після армії Ярослав пішов вчитися у Дніпропетровський інститут фізкультури і спорту. Там якраз відкривався факультет із охорони віп-персон. Ярик у нас усе життя спортом займався. І в армії у Львові у спортроті служив. І вже коли в 35 бригаді був – усі нагороди у спортивних змаганнях збирав. Хлопці все сміялися: мужику 40 років, а він прийшов – і 50 разів на турніку підтягнувся, коли всі інші попадали на одне місце… І отак – у всьому: стрільба, пейнтбол, підготовка…

Крайній справа – Ярослав Журавель.

Може, саме це зіграло свою роль у тому, Ярослава не врятували. Коли його поранили, Пецух та Конєв (ті, що втекли) сказали, що – він "200-ий". Тоді Сергій "Крюк" підняв дрон і побачив, що Ярик живий. Сказав: ви нормальні? Він сам собі джгути накладає, за натівським стандартом – до пробоїни і після пробоїни. Ярослав же проходив тактичну підготовку в Шотландії… Комбат Римаренко це побачив і, мабуть, вирішив, що Ярик вибереться сам. Просто побоявся. Сказав: та він вийде. Тому що всім, зокрема, і першій роті, було дано команду чекати виходу Ярика. А виходу не було. Надто сильно лилася кров…

Могилу синові ми копали двічі – а нам розповідали, що все під контролем

Про те, що було далі – страшно і згадувати. Ми двічі могилу синові копали. Зразу почали, десь по пояс вирили. А тут дзвонить Римаренко, каже, що є надія… 13 липня Ярослав був поранений. 14-го ми чекали. 15-го я з дружиною вже був під Зайцево у розташуванні батальйону. В батальйоні був, у штабі батальйону… Вони всі переді мною стояли. Пецух, Конєв, Римаренко… Розповідали, що був бій. Запевняли, що шанс врятувати мого сина є. Казали: їдьте, не переживайте… Якби ж то я знав, що буде так, як воно сталося – хіба ж би я поїхав? Та я би плюнув на цього Римаренка! Я знав багатьох людей, які могли би піти по Ярика. Я сам би поліз!.. Але Римаренко сказав, що є домовленості з ОБСЄ. "Їдьте, не переживайте!"

Поки ми їхали додому – він тричі дзвонив. А ввечері 15 липня сказав, що все, Ярика більше нема.

Зранку ми почали копати яму… А вже під вечір 16-го – знову: є надія, дрон піднімали, там із тепловізором наче пробивається… Я ту яму руками загортати хотів, зубами землю гризти…

А 17-го його вже знайшли сепаратисти. Тіло мого сина ще було ватяне, не задубіло… На тілі Ярослава був його автомат. Довелося пальці ламати, аби його вирвати з рук. Це ж каже про щось?.. Я це бачив. Ті ж все повикладали…

"Не дай Бог нікому обирати день смерті своєї дитини"

На опізнання я не їздив. Хлопці, друзі його – "Костиль", "Лакалут" – їздили. У Ярика була родима пляма на нозі з дитинства – такі раз на мільйон випадків трапляються. По ній і опізнали. Тіло Ярослава сепари ж аж 21 липня віддали… Медики навіть час смерті встановити не змогли. У свідоцтві про смерть написано "13-16 липня". Дня нема. Ми потім з дружиною сіли – і я кажу: давай якось вирішимо… Бо і раніше ховати – не діло, і пізніше – теж… Домовились вважати, що наш син загинув 14 липня. Не дай Бог нікому обирати день смерті свого сина!

А вдома у мене лежить повідомлення про загибель Ярослава від військкомату. Вони його виписали за дзвінком Римаренка. Він же не нам подзвонив, щойно це сталося, а у військкомат. І з його слів зазначена дата смерті: 13 липня, 15.45.

Батько розвідника Журавля: син стікав кров'ю й вірив, що за ним повернуться, але ніхто не допоміг

Хоча дрон фіксував, що наш син живий, у районі 17.00. Про це я знаю від пілота Сергія. Він приїздив до нас додому, коли їхав у відпустку у Львів. Приїхав і сказав: батьку, я не можу так жити. Просто розкажу, як було. І розказав, що коли дрон піднімався востаннє – Ярослав махав йому, мовляв, не зависай наді мною. Це вже після того було, як Ярик йшов, потім – повз, а далі – сів над кручею.

Нам сказали чекати – і ми чекали. А потім Коля (військовий медик Микола Ілін. – Ред.) підірвався. І якби ті (учасники групи Журавля Конєв і Пецух. – Ред.) не втекли – усе би склалося інакше. Геть усе…

Я розмовляв з Андрієм Підлісним (один з учасників групи, отримав контузію під час спроби допомогти пораненому Ярославу Журавлю, тоді ж загинув Микола Ілін. – Ред). Їздив до нього в госпіталь, де він опинився з контузією, отриманою в тому бою. Він мені розповів, як усе було до того, як вони з "Естонцем" розділилися. Казав, що сепари дві черги з автомата по "зеленці" сипонули. І Пецух та Конєв втекли. Пецух так тікав, що й магазини до автомату погубив. На відео "Естонця" це все є.

Хоча хлопців, якщо розібратися, теж можна зрозуміти. Їм по 20 років всього. І їх тричі кинули в пекло. Перший раз, коли Дімка загинув, Ярик їх вивів іншою дорогою. Другий раз – вже потрапили під обстріл, коли за "Міром" йшли. А потім їх ще й за Ярославом відправили. Нормальний командир таких молодих хлопців не посилав би. Я не офіцер, але думаю, так і по офіцерській, і по людській честі правильно. Тим більше, що у Римаренка був цілий батальйон, дві роти, рота вогневої підтримки. І там однозначно знайшлися би люди, які би пішли з Андрієм Підлісним, котрий пішов забирати мого сина. Так само, як і мій син, коли стало питання про те, щоб забрати тіло загиблого Дімки "Міра" (Дмитро Красногрудь, командир розвідгрупи, в яку входив і Ярослав Журавель. – Ред.), сам викликався йти. Він сказав: хто туди піде, якщо ніхто не знає дороги? Я піду Дімку забирати… Вони з "Міром" дружили дуже.

Дмитро Красногрудь ("Мір").
"Правду про те, як загинув мій син, намагаються сховати"

Сьогодні правду про те, як загинув мій син, намагаються сховати. Документи, зокрема й ті, що підтверджують, що Ярик і Дімка "Мір" не самовільно полізли у "сіру зону", а мали бойове розпорядження і виконували ретельно сплановану операцію, – знищуються, стираються. Але з людської пам’яті нічого не зітреш. І нехай сьогодні хтось забоявся, промовчав – рано чи пізно прийде час, коли доведеться казати правду. Однозначно прийде. І кожного з тих, хто сьогодні мовчить, запитають: що ж ти? Кого ти зрадив?

Хлопці не самі у "сіру зону" пішли. Ту спецоперацію довго розробляли. А потім "Мір" її вніс командуванню. А командування дало добро. Мені казали, Римаренко радий був. Бо це ж якби операція пройшла успішно – для нього які плюси були б… Палас наче проти був.

Хлопці казали, що у групи Красногрудя було 12 бойових виходів, у них БР було на роботу в "сірій зоні". Вони дорогу готували. Я так зрозумів, планувалося, що група відсіче вулицю і захопить передові позиції сепаратистів. Досконало знаю це, тому що бачив ноутбук Діми "Міра". Там все це було.

"У тому, що знову їде на фронт, Ярик зізнався за два дні до виїзду"

У тому, що їде на фронт, Ярик зізнався мені за два дні до того, як мав виїздити. А матері не сказав взагалі. Я 29 травня відвозив його на Херсон, на Олешки. Бригада тоді вже грузилася на вихід в ООС. Чи пробував його відмовити? Пробував. Якби знав, що він більше не повернеться, що така доля моєї родини – я би руку собі відрубав би, щоб він лишився… А тоді лиш слухав, як він казав: "Ну, па, ну що ти? Дімка (Красногрудь. – Ред.) просить. Пацани молоді, треба їх вчити. Ну що ті півроку?". Спитав лише: синку, ти мені сказав – я проковтнув. Як ти матері будеш казать? Бо я не зможу. Я їй 5 років пояснюю. І як ви Агєєва брали і ти на зв'язок не виходив. І як четверо діб з того боку не могли вибратися… А він – на своєму: піду, допоможу Дімці.

Вони дуже сильно дружили.

Ярослав Журавель – у центрі.

А незадовго до загибелі Ярик почав говорити, що думає ще на пів року продовжити контракт. Мріяв здати на берет. Я йому казав: як вирішиш – так і буде. А воно вирішилось інакше. Ярослав загинув. А нам ще й берет з чиєїсь голови дали. Коли його привезли – я не міг на нього ні дивитися, ні торкатися. А жінка – та зразу як у руки взяла – сказала: наш Ярик це не надягав. Ми його віддали, повернули. Боляче, що навіть тут – брехня. На всьому брехня.

"Після заяви Хомчака дружина довго плакала"

Коли Хомчак заявив, що хлопці самі винні, що загинули, що самі пішли у "сіру зону" і що у них не було бойових розпоряджень – я не здивувався. Просто розумію, хто, що і навіщо каже. А по дружині воно дуже вдарило. Плаче. Каже: зробили так, що Ярослав ледь не країну зрадив. Боялася, що діти ту виплату, яку держава мала дати, не отримають… Навіть переживала, що онука з інституту виженуть. Дійшло до того, що вона мені сказала: може, не треба, Сергію?... А я кажу: я ж не сказав вам – буде тільки так, як я вирішив. Я ж вас збирав – тебе, онуків – і сказав, що надумав. Запитав, чи ви згодні. Попереджав, що буде нелегко… Дружина тоді підтримала. А зараз… Вона-то нічого не каже, але я бачу, що боїться. Просто боїться.

Син та донька загиблого розвідника Ярослава Журавля.

Я ж теж зразу не знав, як насправді все відбувалося. Вже потім правду дізнався. Що у групі, яка йшла забирати тіло "Міра", Ярик йшов першим. За ним рухався сапер. Коли сепари відкрили вогонь, як розповідав один з офіцерів спільного центру координації, розвідник Журавель прийняв вогонь на себе – і група відступила. Одна куля влучила в руку саперові, у нього вилетів автомат – і впав прямо на Ярика. І цей сапер забрав автомат, але не те що не потяг Ярослава – навіть не перевірив, чи він живий. Яріку куль зо три влучило в бронежилет, ще одна – прошила наскрізь ногу. Мабуть, він знепритомнів. А як отямився – нікого вже не було.

Коли з’ясувалося, що Ярик живий, і за ним пішла група – Пєцух і Конєв втекли, Коля "Естонець" підірвався і загинув, а Андрій Підлісний отримав контузію – і ледь зрештою не заповз в окопи до сепаратистів… І як його задню вмикати, якщо вже перша версія подій була озвучена, а 15 липня Хомчак з Зеленським прямо там людей нагороджували?

Президент Володимир Зеленський нагородив матроса Олега Пецуха орденом "За мужність 3-й ступеня".

А Андрія Підлісного і не згадали – який двічі ходив, раз по "Міра", другий – по мого сина. Лише за кілька місяців нагородили – чи то від совісті, чи від людського розголосу. Зразу були і забули, що така людина є. Отака вона, справедливість.

...У підпорядкування комбрига прибули бійці спецназу (в інтерв’ю OBOZREVATEL очевидці тих подій зазначали, що на командно-спостережний пункт 137 батальйону прибули щонайменше 7 озброєних досвідчених спецпризначенців, на КСП вони пробули з 13 по 16 липня – і так і не дочекалися наказу на вихід. – Ред.). Палас не дав команди. Тому що Зеленський заявив, що бере все під свій особистий контроль. Офіс президента тоді кричав тільки про те, що вбитий військовий медик. Я безмежно шаную Колю "Естонця", царство йому небесне, він віддав Україні все, що мав.

Микола Ілін ("Естонець").

Але Коля підірвався, коли йшов виконувати свою роботу, бойове завдання. Він не був навіть у білому. Чому у Зеленського не кричали на весь світ, що розстріляна гуманітарна група? Що стріляли в людину, яка йшла повністю в білому? У Ярика все було біле – шолом, жилет, все… Про це Зеленський не сказав. Заявив, що бере все під свій особистий контроль – і полетів на дачу. А ті – побоялися. Хто – за "зірку". Хто – за зарплату… Коли схожа історія трапилася в 137 баті ще за попереднього командира, – розвідгрупа потрапила у засідку, прийняла бій, у якому двоє загинули, а один отримав тяжке поранення – за загиблим побратимом, якого не змогли забрати одразу, комбат тут же послав хлопців. Вони три дні там усе на животах вилазили, шукали. Ніхто ні на кого не звертав уваги. Бо комбат сказав: там мій боєць, я мушу його забрати.

Але цього комбата 1,5 року з’їдали, щоб поставити друга Паласа Римаренка.

Командир 137-го батальйону Вадим Римаренко.
"Я вирішив, що піду до кінця, коли побачив повне відео з дрону, кадри, де мій син ще боровся"

Того дня, коли я вирішив іти до кінця, побратими мого сина приїхали на 9 днів. Тоді я вперше побачив повне відео, зняте дроном. Кадри, де наш син ще живий. Де він бореться, йде, повзе, сидить… На той момент я вже знав правду. Попросив Таню Ричкову, з якою ми давно знайомі і яка нас підтримувала, допомогти правильно з юридичного погляду скласти заяву… Так все почалося.

Перші мої заяви, які я надсилав замовними листами у Печерський і Шевченківський районні суди міста Києва, повернулися мені з позначкою "за вказаною адресою адресат не проживає". Тоді я відправив їх інакше. І Печерський суд зрештою зобов’язав ДБР відкрити провадження проти Зеленського. У ДБР заявили, що не знають, як їм виконувати рішення суду, адже кримінальні провадження проти чинного президента унеможливлені Конституцією України. Однак суд таки зобов’язав їх це провадження відкрити. Думаю, воно буде зареєстроване в ЄРДР – а далі ця справа чекатиме закінчення строку повноважень Зеленського.

І я думаю, що доживу до того завершення, яке хочу побачити. А потім – як буде. Аби здоров’я. Коли це все трапилось, у мене за тиждень 4 зуби вилетіли. І в один момент перестав бачити на одне око.

У мене всередині наче все померло разом з Ярославом. Пустка. Зник сенс життя. Єдине, що тримає на світі, – це та боротьба, жага дійти до фіналу і обіцянка, яку я дав синові на його могилі. Я заприсягся: синку, хлопці вирахували, що тобі до порятунку не вистачило всього 130 метрів – і я їх за тебе дійду.

Просто коли ти читаєш, як США посилає авіаносець та спецназ за простим фермером, а в Україні ніхто не дає команди врятувати пораненого бійця, посилаючись на те, що там все заміновано… А як же тоді Ярик – поранений, стікаючий кров’ю ліз, пробирався незнайомою стежкою – і не натрапив на міни? Хіба ж люди спеціально навчені, які чекали команди на вихід, не змогли би до нього добратися?

Але якби Ярика пішли рятувати – могли загинути люди. А Зеленському, в якого через три дні планувалася розмова з Путіним, не хотілося несподіванок. Операція з порятунку мого сина не була проведена через бажання підлеститися до РФ перед перемир’ям. Недарма ж його головний редактор "Ратуші" Микола Савельєв назвав "перемир’ям імені Журавля"…

Сергій Журавель під Офісом президента України.

Мого сина ніхто не знав так, як я. А я знаю, що він до останнього чекав. Вірив, що за ним повернуться. Що його заберуть. Стікав кров’ю – і ніхто йому не допоміг.

Бог вирішив, що маємо залишитися без сина. Може, він допоможе домогтися правди

Я ніколи не міг подумати, що на мого сина чекає така ж доля, як на його прадіда. Він загинув у Другу світову під Москвою. І у "Журнале безвозвратных боевых потерь" 243 стрілкової дивізії зазначено, що мій дід, прадід Ярика, Журавель Митрофан Кирилович, загинув "с 9 по 21 августа". Там тоді сотні людей лягли… Долю діда намагалися з’ясувати моя мама і тітка, згодом шукати його почали ми з Ярославом. І знайшли – у братській могилі у селі Славутіно Пеновського району. Ми з сином їздили на ту могилу. Бачили плиту, де викарбуване ім’я прадіда Ярика і нема точної дати його смерті.

І мій син повторив долю прадіда. У нього теж немає навіть дня загибелі…

Господь Бог вирішив так, щоб ми без сина лишилися. То, може, зараз він допоможе встановленню правди.

Я ж не хочу чиєїсь крові, чужих сліз. Хочу тільки правди. Щоб до мене прийшли – і чесно сказали: ми не забрали вашого сина, дозволили йому померти, бо побоялися. Чи ще чомусь. Якось так.

P.S. Після засідання у Печерському районному суді міста Києва 17 лютого ветеран війни на Донбасі Гліб Бабич на своїй сторінці у фейсбуці написав таке:

"Печерський суд зобов'язав ДБР зареєструвати "справу Журавля" в ЄРДР. І прийняти її до провадження щодо Володимира Зеленського. Це перемога.

Але в ДБР є 5 днів на апеляцію. Тож спостерігаємо за розвитком подій.

Але ми будемо розвивати й поширювати справу. І вже зараз ми працюємо з юристами. І будемо розширювати список фігурантів. Завдяки вашій спільній допомозі. Дякуємо всім!".

Він також закликав усіх небайдужих долучитися до допомоги родині загиблого морпіха в боротьбі за справедливість – і вказав реквізити:

5168 7450 1993 4659, ПриватБанк – Сергій Журавель

УкраїнаПеремир'я на ДонбасіВійна на ДонбасіРосійсько-український конфліктОперація Об'єднаних сил на ДонбасіПечерський судДержавне бюро розслідуваньДонбасООСОфіс президентаОРДЛОГенеральний штаб ЗСУРуслан ХомчакВолодимир Зеленський